— Давайте полічимось: хто вийде, той не поїде,— сказав Павлик і заторохтів: — Біля шкільного ґанку ми садили деревця зранку, хто не старався, той і зостався.
Вийшло, що першим мав залишитися він.
— Без тебе я не повезу Адель,— оголосив я.
— Без тебе ми теж не поїдемо! — закричали жовтенята.
— Врахуйте, що лічильник включений,— попередив водій.
— Чому ви не їдете? — крикнула нам з балкона Ніна Петрівна.
— Зараз поїдемо! Зараз! — закричали ми і збилися з ліку.
Павлик почав спочатку: «Біля шкільного ґанку ми садили деревця зранку...»
Коли вибули Світланка і Вадик, Павлик, показуючи на жовтенят, сказав таксистові:
— Може, візьмете п'ятьох? Вони ж маленькі.
— Вперше бачу таких нетямкуватих пасажирів! — сердито мовив таксист і попередив: — Ще хвилина, і я поїду.
«Яф-тяф!» — завищала в машині Адель. Вона була в наморднику, і вереск вийшов смішним, дещо жалісливий.
— Їдьте без мене,— пожертвував я собою.
Павлик відразу погодився. Він любив керувати один.
— Швидше в машину! — наказав він Гоші, Олі і Борискові.
І тут виникла нова перешкода: Гоша не хотів їхати без Кубарика.
— У мене салон не для зоопарку, а для людей,— сказав водій і, вже втративши терпіння, додав:
—Або ви зараз же сідаєте, або я зажадаю плату за виклик і поїду!
— Тоді я теж не поїду,— заявив Гоша і виліз з машини.
Кубарик весело застрибав навколо нас, а в машину замість Гоші відразу шмигнув Вадик. Водій швидко перевірив, чи добре зачинені дверцята, і рушив. Я, Світланка, Гоша й Антон помахали їм услід.
— А назад вони теж машиною приїдуть? — запитав мене Антон.
Я не знав і тому відповів:
— Не думаю. Без лисиці можна доїхати і автобусом... Пішли до Степана Григоровича — книжку віддамо.
Ми побігли до нього. Степан Григорович зустрів нас привітно, а Арс завжди поводився так, як господар. Крім того, він страшенно зрадів, що ми прийшли з Кубариком. Ми почепили свої пальта і зайшли в кімнату, а собаки залишилися у передпокої.
— Зараз будемо пити чай з дивовижним медом,— сказав Степан Григорович, відкриваючи буфет.
Ми втупились у буфет, щоб швидше побачити дивовижний мед. Але великі руки Степана Григоровича закрили всю банку, і ми побачили її тільки на столі, коли Степан Григорович зняв з банки кришку.
— Чим цей мед дивовижний? — запитав я, розглядаючи звичайнісінький темно-коричневий мед.
— Він надійшов з Заполяр'я, з Баренцового моря,— відповів Степан Григорович.— У мене є друг, з яким я три роки воював в одній частині. Після війни він поїхав працювати в Мурманськ, а коли вийшов на пенсію, поїхав ще далі на Північ і взявся розводити там бджіл.
— Хіба на Півночі живуть бджоли? — здивувався я.
— Якщо є натуральний мед, отже, є і бджоли,— усміхнувся Степан Григорович, дістаючи з буфета чашки.— Мед за Полярним колом з'явився не так давно, років п'ятнадцять-двадцять тому. Тоді наші вчені завезли туди бджіл. Спочатку вони привезли всього кілька вуликів для досліду. Адже літо там зовсім коротке, і квіти, які необхідні бджолам, цвітуть усього один місяць. Але, як бачите, бджоли на Півночі пристосувалися.
— А гречку там сіють? — запитав Гоша.— Я в неділю пив чай з гречаним медом.
— Гречку в тундрі посієш ти, поки що там її нема,— відповів Степан Григорович і почав накладати в скляні розетки густий запашний мед.
Я з'їв півложки і хотів висловити свою думку, але мене випередив Гоша.
— Смачніший від гречаного,— облизуючи ложку, причмокнув він губами,— тільки я ще не зовсім розпробував.— І він з'їв ще ложку.
— Ну, як тепер? — поцікавився Степан Григорович.
— Смачно! — повторив Гоша і став намазувати залишки меду на окраєць булки.
— Наш мед більше гірчить, цей солодший,— сказав я.
— Цей мед невигідний, він у роті тане,— оголосила хазяйновита Світланка.
Всі засміялися, а Степан Григорович підклав нам ще по ложці меду.
— Я спочатку засумував, що не поїхав з дітьми, а тепер навіть радий,— сказав Гоша, відкушуючи окраєць булки з медом.
— І я радий, що не поїхав,— з повним ротом мовив Антон.
— А куди поїхали ваші друзі? — запитав Степан Григорович.
Ми розповіли про Адельку і Ніну Петрівну.
— Ваших друзів я теж пригощу медом,— сказав Степан Григорович,— мені прислали дві великі банки.
Тут пролунав вхідний дзвінок.
— Це наші! — з повним ротом вигукнув Гоша, і ми побігли відчиняти.
Біля дверей стояла вожата. В мене аж ноги підкосилися від такої несподіванки. Зразу захотілося попрощатися і піти. Та це було б ще підозрілішим. Я спромігся всміхнутися вожатій, привітався і повернувся допивати чай. Гоша, Світланка і Антон пішли в кімнату за мною.