І ми пішли в парк. Але не вулицею, як завжди, а дворами, переходячи від будинку до будинку короткими перебіжками. Біля входу в парк, діждавшись, поки пройдуть перехожі, я скомандував:
— Надіти маски і пробратися до дитячого майданчика, тобто до «мінного поля»,— поправив я сам себе,— ховаючись за деревами. Нас ніхто не повинен бачити, а тим більше впізнати!
Дерева в парку були великі, завдяки цьому ми добралися до дитячого майданчика непомітно.
— Зараз я відверну в цій каталці верхню планку, і ви побачите під нею пістони,— сказав нам Павлик.
Він відкрутив гайку кліщами, які я взяв з дому, і зняв верхню планку. Під нею справді лежала жменька пістонів.
— Невже вони можуть бабахнути? — засумнівався Гоша.
— А ти сядь і покрутись,— сказав йому Павлик,— тоді побачимо.
Гоша не наважився. Це не на поні в зоопарку кататися, раптом разом з пострілами сам злетиш!
— Давай ми покружляємо,— запропонував я Павликові і знову надів на вісь металічну планку, прикривши нею пістони.
— Відійдіть усі на десять кроків! — розпорядився Павлик.— Мало що може статися.
Жовтенята відбігли, і ми з Павликом почали кружляти. Покружляли кілька разів, але ніяких пострілів не пролунало.
— Напевне, пістони відсиріли,— висловив припущення Павлик і відштовхнувся ще раз.
І тут один за одним пролунали постріли. Звичайно, ми їх не злякалися. Нам навіть стало весело, бо ми чекали цього і думали, що бабахне набагато сильніше. Однак малюків така стрільба могла справді налякати.
Ми розрядили таким же чином ще дві каталки, на яких уже кружляли жовтенята, і взялися за «гігантські кроки». В них пістони були заховані нагорі, між крутильними дисками. Ми це визначили за пострілами, які прогриміли над нашими головами. «Гігантські кроки» стріляли найгучніше. З першим пострілом Бориско навіть кинув мотузок і відбіг убік. Коли стрільба закінчилася, вдоволений Павлик сказав:
— От і порядок!
А я нагадав:
— Тепер маємо розвінчати зловмисників.
— А вони хто? — запитала Оля.
— Одного не знаю, а другий — той самий шкіднюга, що вколов Гошу їжаком,— сказав Павлик.
— Ти дивись! — з обуренням мовила Світланка.
— Як же ми його розвінчаємо? — запитав Бориско. Він уже перестав боятися.
— Давайте порадимося зі Степаном Григоровичем,— запропонував я.— Нам може стати в пригоді його Арс.
— І мій Кубарик теж,— додав Гоша.
Ми зняли маски і пішли до свого будинку. Степан Григорович гуляв у дворі з Арсом. Ми розповіли йому про те, що сталося. Степан Григорович подумав і запропонував нам вивести цього хлопця на чисту воду.
— Заодно й Арс згадає давнину,— підсумував він і сказав нам: — Дізнайтеся, чи вдома цей бешкетник. Тільки так дізнайтесь, щоб його не злякати. А то він миттю щезне.
Оце завдання! Якщо зайдемо до нього додому — все зіпсуємо. А інакше як дізнаєшся, чи він удома. З двору не видно, що діється на його четвертому поверсі. Павлик зразу на мене глипнув, як тоді в класі під час нашого знайомства з жовтенятами. А мені теж не завжди потрібні думки в голову приходять. І раптом Вадик сказав:
— У мене дві копійки є!
Я відразу ж здогадався, що він має на увазі. Ми взяли в чергової по під'їзду телефон квартири старшокласника і подзвонили йому з автомата.
— Слухаю вас,— пролунав у трубці жіночий голос — материн, напевно.
А ми імені цього хлопчиська не знаємо, щоб запитати, чи він удома. Але тут Павлик знайшов вихід.
— Будь ласка, покличте до телефону вашого сина.
— Жені нема, він незабаром буде. Що йому передати?
Але Павлик уже повісив трубку. Ми побігли до Степана Григоровича.
— Вдома нема, але незабаром буде,— доповів Павлик. — Почекаємо?
Степан Григорович кивнув і погладив Арса. Чекати довелося недовго. Ми не встигли навіть докладно розповісти Степанові Григоровичу, як розряджали від пістонів каталки, а Женька вже з'явився у дворі. Нічого не підозрюючи, він ішов додому, пританцьовуючи. Степан Григорович щось тихо сказав Арсові на вухо, поплескав його по морді і кивнув у бік Женьки. Арс підвівся і повільно пішов йому назустріч. Женька побачив величезного пса і зійшов з асфальтованої доріжки на газон. Арс відчув, що хлопчик хоче втекти від нього, і двома стрибками опинився перед ним. Женька відступив. Арс зробив крок уперед. Женька ще раз відступив, і Арс знову наблизився.
— Заберіть свого пса! Чого дивитеся? Пройти не можна! — заверещав Женька несамовитим голосом.
Його підтримали мешканці: