Як я заробив подяку у щоденник загону
Привіт, друже Карлі!
Настала моя черга писати тобі про те, як ми живемо і що в нас нового. Я почну просто від того, як до нас із сусідом по парті підійшла голова ради загону Сільві Куллеркупп і сказала, що ось, мовляв, у всіх є піонерські доручення, а у вас немає. Тому ви, тобто ми з Кійліке, відтепер повинні ходити двічі на тиждень допомагати колективові дитячої бібліотеки.
Піонер, як ти знаєш, мусить казати правду завжди і скрізь, тому я зізнаюся, що ми зовсім не зраділи, як воно, напевно, годилося б.
Я сказав:
— У кожній газеті пишуть, що треба вносити в піонерську роботу романтику, але яка може бути романтика в бібліотеці? Там же самі книжки!
Мій друг Кійліке заявив:
— Це несправедливо!
Він мав на увазі те, що іншим дісталися кращі піонерські доручення. Наприклад, п'ятеро хлопців ходять щотижня допомагати в пекарні, а ще четверо навіть у пожежне депо! Одні можуть їсти пиріжки, другі — бризкати водою, а що в тій бібліотеці?
Сільві Куллеркупп на наш протест скривилася й відповіла:
— Піонерське доручення не повинно бути розвагою.— І порадила, якщо ми їй не віримо, запитати про це у класного керівника.
Звичайно, до класного керівника ми не ходили, наш життєвий досвід підказував нам, що цього робити не варто.
Ми підкорилися долі й пішли до бібліотеки, щоб у кожного піонера нашого загону був зв'язок із трудовим колективом.
Трудовий колектив бібліотеки зустрів нас дуже привітно і звелів називати його просто тьотею Лідою. Ми оглянули господарство цього колективу, де були, ясна річ, тільки книжки. Потім ми мусили відповісти на запитання: «Що в нашій роботі найважче?»
Я сказав, що витирати пил, а Кійліке сказав, що відшукати на полицях потрібну книжку. Але, виявляється, ми обидва помилилися, бо на те є пилосос і картотека.
По цьому нам відлягло від душі, бо тепер можна було сподіватися, що ні витирати пил, ні складати книжки нам не доведеться. І нам стало цікаво.
— Що ж тоді найважче? — запитали ми в один голос.
— Домогтися, щоб несумлінні читачі повернули книжки,— сказала тьотя Ліда. І показала нам товсту пачку карток-формулярів, що належали саме таким читачам.
Через півгодини ми вже крокували селищем, бо піонер не боїться труднощів. Кійліке так і сказав тітці Ліді. До п'ятої години ми вже зібрали цілий стос книжок і з повним правом могли б повернутися. Та Кійліке забаглося зайти ще в один будинок на вулиці Ріннаку, бо йому, бач, кортіло перечитати книжку «Весна» — ну, оту, де розповідається про Тоотса, а також про Кійра, який погубив ґудзики від чобітків.
Вулиця Ріннаку — з нових приватних будинків. Ми зупинилися біля великих залізних воріт за номером дев'ять — тут мешкав семикласник Пухвель, який не повертав до бібліотеки книжку «Весна». Кійліке сказав:
— Треба розвідати, є тут собака чи ні. Як це найлегше зробити?
Я не знав, тому Кійліке відповів сам:
— Треба погавкати під парканом.
Кійліке гавкнув чотири рази і я тричі, але ніхто не відгавкнувся нам у відповідь. Лише відчинилося вікно і якийсь голос погукав: «Полла! Полла! Полла! Туксі! Туксі! Туксі!»,— і через паркан перелетіло кілька скоринок хліба.
Кійліке дуже образився: ми ж бо прийшли у справі, а по нас жбурляють огризками! Ще дужче його образило те, що усі вони впали на нього, а по мені жодна не вцілила.
Кійліке рішуче ступив у двір, я за ним. З вікна виглядав семикласник Пухвель і єхидно сміявся. Це зовсім розлютило Кійліке.
— Ти що ото жбурляєш! Ти б краще книжки до бібліотеки вчасно відносив!
Пухвель на це знову загиготів і запитав у Кійліке, яке йому до того діло. А коли Кійліке відповів, що він — уповноважений бібліотеки, то Пухвель сказав, що йому на таких уповноважених начхати. І справді чхнув.
Друже Карлі! Тобі ж, напевно, доводилося, чергуючи по своїй Янесвереській школі, вимагати, щоб старші хлопці — вищі й сильніші ніж ти — повиходили під час перерви з класу. І, напевно, хтось із них повівся з тобою так само, як отой Пухвель. Тому ти можеш уявити, що відчували ми.
— Ну тепер я за себе не відповідаю! — мовив Кійліке.
— Спокійно, спокійно, тільки спокійно,— шепотів я, наче Карлсон з даху, оскільки завжди був поміркованим. Я нагадав Кійліке, що ми у даний момент — офіційні особи.