Тут Кійліке оволодів собою і запитав як особа офіційна:
— Це вулиця Ріннаку, номер дев'ять?
— Припустимо, що так,— веселився Пухвель. Він теж зробив вигляд, ніби ми незнайомі, і запитав: — У якій ви справі?
— Спокійно, спокійно, тільки спокійно,— шепотів я, але це більше не помагало, бо Кійліке за себе не відповідав і гримнув уже без усякої офіційності:
— Книжку сюди! Негайно!
Люди кажуть: «Багато крику — мало шерсті»; так було й тут. Замість того щоб винести книжку, семикласник плюнув Кійліке під ноги й зачинив вікно. А коли ми пообіцяли поскаржитися його батькам, Пухвель сказав: «Ха-ха-ха!» І ще сказав, що його батьки працюють у другу зміну на льонозаводі.
З вулиці Ріннаку ми пішли дуже сердиті. Кійліке сказав, що він цього Пухвелеві не подарує. І це вже було всерйоз, оскільки він щез кудись із інтернату, а коли повернувся, то відгукав мене вбік і витяг з-за пазухи двоствольний пістолет, який мені доводилося бачити раніше у скляній шафі чоловіка Кійлікової тітки.
— Собаці — собача смерть! — сказав Кійліке. Він зажадав повернутися на вулицю Ріннаку й озброєною рукою вирвати бібліотечну книжку з лаписьк зажерливого Пухвеля.
Правду кажучи, я спершу був проти цього наміру. Я сказав:
— Це ще не відомо, чи може пістолет допомогти у такій справі.
Кійліке відповів:
— Будь певен! Адже Пухвель не знає, що він не заряджений!
Я сказав:
— Його батьки можуть повернутися додому.
Кійліке заперечив:
— Так скоро не повернуться. Ти ж чув, вони працюють у другу зміну.
Я ще говорив про те, що Пухвель, отямившись від переляку, обов'язково повідомить про все в міліцію І вистежить нас, але Кійліке і це передбачив. Він сказав, що на те існує маскувальний одяг.
Він умовив мене узяти під пахву коричневий піджак нашого однокласника Віктора, а Кійліке взяв піджак Пеетера Топа, чиє ліжко стояло поряд із його. Усе це без дозволу, бо ті хлопці пішли саме на тренування. Піджак Віктора, щоправда, сягав мені аж по коліна і був з розірваною кишенею, скрученим коміром і м'ятими вилогами. Та Кійліке сказав, що маскувальний одяг таким і має бути.
Біля вулиці Ріннаку ми залізли у великий декоративний кущ, назви якого я не знаю,— перевдягтися. Тут мені пощастило: я знайшов пляшку, а це ж двадцять копійок! Звичайно, я взяв її, бо ліпше синиця в жмені, ніж журавель у небі. А Кійліке в цей час куйовдив собі й мені волосся та підмальовував обличчя вуглем.
Невпізнанні, ми перебігли через дорогу в сад будинку номер дев'ять, а звідти — до ґанку. Кійліке витяг з кишені пістолет і постукав руків'ям у двері.
«Зараз він підійде»,— шепотів Кійліке. Справді, пролунали кроки, двері відчинилися, і ми вздріли саме того, хто нам був потрібен. Він одразу позадкував, та Кійліке наставив пістолет і пішов за ним, повторюючи: «Собаці — собача смерть!» І звелів віддати бібліотечну книжку «Весна».
Так ми перейшли через кімнату, Пухвель спіткнувся і позирнув убік. При цьому він якось дивно захихотів. Я, звичайно, теж подивився туди, і в мене підкосилися ноги: біля дверей стояв високий чоловік: — не хто інший, як директор нашої школи.
Мій далекий друже Карлі! Я певен, що в твоєму житті траплялися жахливі хвилини, коли кров холоне в жилах і на думку спадає: бути чи не бути? Пригадай найстрашнішу з них, і ти збагнеш, що ми відчули. Зуби у Кійліке вигравали, як шкільний ксилофон. Він щосили намагався запхнути пістолет у кишеню, але це йому не вдавалося.
Єдиний, хто радів з такої халепи,— учень 7 «Б» класу Велло Пухвель. Він аж по колінах себе ляскав. Ми, сам розумієш, втупили очі в підлогу й чекали, що скаже директор. Та, на наш подив, він звернувся не до нас, а до Пухвеля, і сказав ось що:
— Ну-у, такого я від свого племінника не чекав!
На ці слова ми трохи підняли очі й помітили, що настрій у Пухвеля став не такий веселий, як досі. А коли директор голосно почав виказувати йому за несумлінне поводження з бібліотечними книгами, той зовсім скис.
«Життя повне несподіванок»,— каже народна мудрість. Так воно і є.
Бо директор ступив до нас і запитав:
— Отже, ви — посланці бібліотеки?
Ми ствердно кивнули.
— Ваше піонерське доручення — відвідувати бібліотечних боржників?
Ми знову кивнули.
— А хто з вас додумався до цього? — Він показав на пістолет і наш маскувальний одяг.
Я зрозумів, що істина хоче говорити моїми вустами, і виштовхнув Кійліке вперед:
— Це він додумався.
А Кійліке сказав: