— Це був, звичайно, жарт заради жарту, що нині вже засуджено. Та й де, цікаво знати, набрали б ми стільки подушок? Тим більше що і з подушкою можна гуль понабивати. Треба придумати щось таке, щоб можна було навчитися кататися без падінь.
Ця справа нагальна, тому придумувати ми почали того ж вечора.
Кійліке узяв аркуш паперу і сказав:
— Як запевняє учитель математики, знаходити правильне розв'язання добре допомагає малюнок. Оце ось — ти, а оце — я. Пряма лінія, якою я з'єдную нас, означає, що завдання у нас — спільне.
Мені малюнок Кійліке не сподобався. Я сказав:
— Хіба в мене такі великі вуха? Куди це годиться: мені ти малюєш великі вуха, а собі — звичайні. І де ж тут жовтенята, які в нашій справі — найголовніше? Цей твій малюнок — нікчемний.
Кійліке визнав критику справедливою. І сказав:
— Гаразд. Я виправлю твої вуха. А що стосується жовтенят, то я їх зараз швиденько намалюю між нами.
Після виправлення мої вуха мали навіть кращий вигляд, ніж у Кійліке, тому я заспокоївся і сказав:
— Давай перейдемо до аналізу малюнка, як ми робимо це на уроці математики, коли поїзд іде з пункту А до пункту Б. Тільки спочатку скажи мені, чому ти провів тут лише одну пряму? Коли б лінії було дві, жовтенята могли б триматися і другою рукою.
Коли берешся за проблему, ніколи не знаєш, що з того вийде, як казав великий Ньютон, якому впало на голову яблуко, і так само було з нами. Коли Кійліке накреслив другу лінію, малюнок так змінився, що навіть без аналізу стало видно його глибокий зміст. І Кійліке вигукнув:
— Ти диви! Ось воно — те, що ми шукали! Найкраще навчальне приладдя на катку — це звичайна драбина!
Оце тепер я дійшов до того, звідки, власне, треба було почати. Але ж слід було й пояснити, як ми додумалися віднести шкільне майно, тобто драбину, на ставок. Здоров'я — це найдорожчий скарб,— каже народна мудрість. І коли ми, свідомі цього, тримали драбину за кінці, а жовтенят поставили по одному межи східців, то окремо ніхто з них не падав — тільки разом зі мною, Кійліке і всіма однокласниками.
Коли жовтенята трохи навчилися стояти на ковзанах, Кійліке побіг до школи і приніс із піонерської кімнати маску вовка, і ми почали гратися із жовтенятами у вовчого автобуса. Жовтенятам ця гра дуже сподобалася. Наступного дня вони знову прийшли на ставок, і в кожного була своя маска, точніше — заяча, бо інших у наш магазин не завезли.
Дитина навчається, граючись, писали в газеті «Ніукогуде ипетая»[26] і це цілком слушно, бо невдовзі вовчий автобус був уже непотрібен: жовтенята могли ковзатися й без нього. І коли голова ради загону Куллеркупп прийшла на ставок перевіряти нашу з Кійліке роботу, усі жовтенята каталися туди й сюди, а тоді вставали й каталися знову.
Куллеркупп лишалася задоволеною, і Кійліке подумав: «Тепер нас сфотографують біля прапора піонерської дружини». Але він помилився. Бо Куллеркупп сказала:
— Добре, Сіхвко! Добре, Кійліке! Але ваша робота ще не скінчилася. Річ у тім, що кореспондент забарився. Отже, заняття на льоду треба продовжувати. Якщо ви вже маєте маски, то могли б і якусь виставу на ковзанах затіяти.
«Піонер не боїться труднощів»,— співається у піснях і говориться в доповідях. Та коли голова ради загону Куллеркупп пішла, ми почали думати про виставу.
Кійліке сказав:
— Минулого тижня по радіо казали, що з драматургією в нашій республіці нині справи поганенькі. Тому не слід марно гаяти часу на пошуки підходящої п'єси, а треба написати її самим.
І Кійліке пообіцяв назавтра написати п'єсу, де в першій дії мама Коза йде на роботу, полишаючи вдома сімох маленьких козенят, а в другій дії Вовк їх поїсть — усіх, крім одного, яке сховається у шафі для одягу.
Мені намір Кійліке не сподобався. Про Козу та її з'їдених козенят мені читали ще тоді, коли я був п'ятилітнім. У мене навіть палітурка від цієї книжки десь є.
— Тобі читали казку, а я напишу п'єсу — це різні речі. У казці нез'їдене козеня сховалося у буфеті, а в моїй п'єсі — у шафі для одягу. Хіба це однаково?
Тут я зовсім розлютився:
— Які ти, Кійліке, іноді дурниці верзеш! Козеня і шафа для одягу? А як це поставити? Хто притягне шафу на ставок? І, по-друге, у жовтенят — маски зайців, у тебе — вовка, у мене — лисиці. Де ми візьмемо козячі маски? Нам треба ставити такий спектакль, який дозволяють наші можливості!
Тоді ми стали обмірковувати: що ж дозволяють наші можливості? І, звичайно, дійшли висновку, що це має бути вистава, дія якої відбувається просто неба, без усяких там буфетів і шаф, і де немає ніяких дійових осіб, крім вовка, лисиці й зайців.
26
Ніукогуде ипетая — (Радянський вчитель) — газета, орган Міністерства освіти Естонської РСР.