«Чого навчиться Юте, те знатиме й Юку»,— каже народна мудрість, і це правильно, бо мені пригадалася одна казка з читанки для п'ятого класу, де йшлося про селянина, який віз саньми рибу, і про лисицю, яка поскидала рибу з саней, а потім дражнила нею вовка.
Я зрадів:
— Не журися, Кійліке! Казав жокей: усе о'кей! Пригадай-но оту казку з читанки, за переказування якої ти у п'ятому класі був лишився після уроків. Я буду лисицею, яка цупить рибу, ти — вовком, якому теж схотілося рибки і який за порадою лисиці мочив свого хвоста в ополонці. А жовтенята гратимуть зайців. Коли вовчий хвіст примерзне, вони танцюватимуть довкола нього вальс, показуючи всім, чого вони навчилися за допомогою своїх старших товаришів і шефів Сіхвки та Кійліке!
Оце я й розповів, як усе було. Як голова ради загону Куллеркупп наказала робити виставу. І як Кійліке запропонував «Вовка та сімох козенят», але ми вирішили, що краще хай вовк ловить рибу.
Хороша вистава народжується у великих муках. Так писали в газеті, і це правда. В кого не мерзли руки, в того мерзли ноги. А коли довбали ополонку, крижана скалка вскочила мені в око і ятрила його, поки не розтала.
Коли ми провели вже кілька репетицій, я відчув, ніби чогось не вистачає. І, отже, може трапитися так, як іноді буває в театрі: вистава є, а мистецтва немає. Звичайно, я замислився: чого саме не вистача? Оскільки я думав так і сяк, мені пригадалося, що вчителька естонської мови якось розповідала про великих драматургів, буцім у них грає кожна річ, яка знаходиться на сцені. Коли ми не зрозуміли, вона навела такий приклад: якщо у першій дії на сцені висить рушниця, то в хорошій виставі наприкінці вона мусить вистрілити.
Як тільки я згадав про ту рушницю, мені одразу стукнуло в голову, чого саме нам не вистачає. І я сказав:
— Чуєш, Кійліке! Ми порушили закони драматургії. Коли на сцені є ополонка, в ході вистави хтось мусить туди впасти!
Ну, тепер уже справді написано геть усе, як було. І те, як жовтенята за допомогою нашого автобуса навчилися кататися на ковзанах, і те, що голова ради загону Куллеркупп зажадала виставу, і що ми зробили її, й коли нарешті прибув кореспондент із газети, йому спершу показали півників, випиляних із фанери (керівник Каур), затим паперові човники (керівник Краапман), потім сліди на снігу (відповідальний Топп) і так далі, аж поки черга не дійшла до вистави.
Спочатку все ішло за планом. На ставку Саупа з'явився лісок із викинутих новорічних ялинок. У тому ліску сидів Обукакк, який добре вміє імітувати усякі голоси. Цього разу він іржав конем, ніби десь на санках їде селянин. А я — лисиця — поїхав на ковзанах за лісок — подивитися. І повернувся звідти з рибою, роль якої грала нототенія холодного копчення.
А коли вовк-Кійліке запитав, де я взяв рибу, а я відповів, що в ополонці, і вовк-Кійліке теж узявся ловити, сталося так, що лівим ковзаном він зачепився за правий і, замість того, щоб ловити рибу хвостом, шубовснув у воду.
«Правду, правду, нічого, крім правди!» — казав хтось знаменитий, чийого імені я не пам'ятаю. Чесне піонерське, ніхто з нас не чекав, що кореспондент схопиться й побіжить рятувати Кійліке. Адже з Кійліке все було гаразд: ногами він сягав дна, а згідно з законами драматургії всього через кілька хвилин він би все одно вскочив у воду. Під костюмом вовка в нього була тепла білизна й гумовий костюм для підводного плавання, позичений у брата Обукакка. Якщо ми в чомусь і завинили, то хіба лише в тім, що видовбали надто широку ополонку. Може, якби вона була вужча, товариш кореспондент туди не впав би.
Тепер я пояснив усе до останнього. Ясна річ, ми хотіли, як краще. У справжніх театрах головних героїв без кінця ріжуть ножем і підсипають їм отрути. І куди б це годилося, якби глядачі із залу кидалися б їх виручати? Коли б товариш кореспондент подумав про це, він лишився б сухим і не захворів би на грип.
«Якщо у виставі є рушниця, вона мусить вистрілити»,— казала вчителька естонської мови, і ми зробили висновок: якщо є ополонка, туди хтось мусить упасти. Щоб упали аж двоє — цього мистецтво не вимагає, ми про таке й гадки не мали. Голова ради загону сказала робити виставу — от і маєш!
А біля прапора дружини нас так і не сфотографували.
Як я зіпсував ювілейний концерт
Щоб зізнатися у всьому чесно і щиро, я мушу почати здалеку, а саме з того, як у нашому шостому класі був урок естонської мови і вчителька товариш Корп оголосила: