Георгій Брянцев
ТАЄМНІ СТЕЖКИ
Переклад з російської Є. ПРИЩЕПИ
Художники: Я. Златопольський, Ю. Володарський
Частина перша
Опівночі біля під'їзду великого кам'яного будинку зупинилося двоє. Ніч була місячна, світла, але крони розлогих дерев кидали густу тінь на стіну будинку, ховаючи обличчя і одяг пришельців.
— Здається, тут, — тихо промовив один із них.
Тоненький промінь кишенькового ліхтарика забігав по масивних, прикрашених химерною різьбою дверях. З лівого боку дверей, на рівні очей, мелькнула кнопка дзвоника.
Один із супутників — трохи нижчий на зріст — піднявся на східці, збираючись натиснути кнопку, але в цей час двері безшумно відчинилися і хтось спитав із темряви прихожої:
— Вам кого?
Це було так несподівано, що відвідувачі на мить застигли в мовчанні.
— Хто вам потрібен?
— Пан Юргенс, — відповів високий і кашлянув. Кашель видав приховане хвилювання.
— Хто вас послав до нього?
— Пан Брехер.
— Що він просив передати?
— Речі благополучно відправлені…
Важкі двері безшумно зачинилися, клацнув вимикач, і яскраве електричне світло засліпило очі.
У прийомній, куди привели відвідувачів, стояли широкий, обтягнутий чорним дермантином диван і великий круглий стіл з гладко відполірованою поверхнею. Запросивши прибулих сісти, служник зник у дверях праворуч.
Нічні гості залишились самі.
Вони сиділи мовчки і терпляче чекали. Одному з них можна було дати років тридцять. На ньому були чорний піджак, сірі штани і стоптані черевики. Неспокійні темні очі дивилися стомлено.
Другий, молодший, був у тілогрійці і штанях, заправлених у чоботи. Обличчя свіже, з примруженими насмішкуватими очима.
Минуло кілька хвилин напруженого чекання. Нарешті двері відчинилися.
— Прошу, — промовила майже пошепки людина, яка їх зустріла.
Відвідувачі встали і пішли за нею.
Минули зал, зайшли в кабінет. Перше, що впало їм в очі, — був величезний абажур настільної лампи, його шовковий купол закріпили так низько, що лампа освітлювала лише стіл, а вся кімната губилася в напівтемряві. За столом хтось сидів, але розглядіти його обличчя було нелегко.
Напружене мовчання тривало кілька секунд. Потім чоловік устав, простяг руку до вимикача, і на стелі спалахнула невелика люстра. Не вітаючи прибулих і не подаючи руки, він жестом запросив їх сісти, а сам вийшов з-за стола і старанно оглянув маскування на вікнах. Упевнившись, що світло назовні не проникає, він знову підійшов до стола, сів, відкинувся на високу спинку крісла і поклав руки на підлокітники.
Це був досить високий, солідний військовий у чині майора, з випещеним, але енергійним обличчям і коротко підстриженим світлим волоссям. Він допитливо вдивлявся в обличчя гостей своїми великими сірими очима.
— Прізвище? — різко спитав він по-німецьки.
— Ожогін! — підвівшись, відповів старший.
— Грязнов! — сказав другий.
— Що маєте до мене? — Господар жестом запросив відвідувачів сісти. Голос у нього був густий, низький.
Ожогін розповів, що з ними двічі в посьолку Вільному розмовляв гауптман[1] Брехер. Коли вони прийняли всі умови гауптмана, той дав лист, назвав місто, пароль і направив обох сюди, до пана Юргенса. Ожогін вийняв з кишені і простягнув через стіл маленький рожевий конверт.
— Коли залишили посьолок? — спитав Юргенс, розпечатуючи лист.
— П'ятнадцятого вересня, — відповів Ожогін. — Гауптман Брехер дав нам військову машину, на якій ми доїхали до села Піщаного. Звідти добиралися пішки.
— Чому пішки?
— Вам, мабуть, відомо, пане Юргенс, що користуватись залізницею в цих місцях небезпечно. Гауптман Брехер настійно рекомендував нам бути обережними, і ми послухалися його поради.
Юргенс схвально кивнув головою.
— Обидва — жителі посьолку?
— Ні, — сказав Ожогін, — ми не місцеві.
— Довго жили в посьолку?
— Не більше двох тижнів.
— За цей час російська авіація бомбила Вільний?
— Один раз вночі, з тиждень тому. Залізничний вузол.
— Ви росіянин?
— Так, росіянин.
— І ви? — звернувся Юргенс до Грязнова.
— І я росіянин, — відповів Грязнов.
— Земляки? Знайомі?
— Ні те ні те, — Грязнов похитав головою. — Ми познайомились у гауптмана Брехера. Я дезертирував з Червоної Армії на початку сорок третього року. Тоді ж перейшов лінію фронту. Довго переховувався в селах, уникаючи зустрічі з партизанами, а коли почали наступати радянські війська, пішов на захід.