Сутеніло.
— До речі, — згадав Ожогін, — як же бути з акордеоном? Адже він нам і справді потрібний.
Денис Макарович лукаво підморгнув і вийшов у другу кімнату.
Ожогін підійшов до вікна, його погляд зупинився на двох людях, що стояли біля сходів будинку. Один був горбатий, маленький на зріст, другий — вгодований, високий.
— Що це за люди? — спитав Ожогін.
— Де? — озвався Ізволін з другої кімнати.
— Біля вашого будинку.
Обережно наблизившись до вікна, Ізволін подивився на вулицю.
— Погані люди… Горбань — агент гестапо, а другий — мій сусід, теж зрадник. Приятелі. На їх совісті багато замучених радянських людей.
Горбань і сусід Ізволіна піднялися на ґанок. Коли їх кроки стихли в коридорі, Денис Макарович розкрив принесений футляр і вийняв акордеон.
— Ось вам і музика! — сказав він розсміявшись. — Ми теж не ликом шиті.
Микита Родіонович побачив красивий, білий з чорними клавішами інструмент.
— Фірма «Гонер», розмір три чверті, — продовжував Денис Макарович. — І баси не западають, зовсім новенькі, його привіз мені син з Риги у сороковому році.
— У вас є син?
— Цсс… — Денис Макарович приклав палець до губів і, озирнувшись, додав: — Є, є… Розповім як-небудь і про нього. Не все зразу.
Ожогін не наполягав. Відстебнувши ремінь, він почав оглядати акордеон. У цю мить двері відчинилися і в кімнату зайшов сусід, якого Микита Родіонович тільки що бачив у вікно в компанії горбаня.
— У вас, виявляється, гість? — промовив він і розвів руками
— Так, покупець.
Микита Родіонович поклав акордеон у футляр, встав і подав відвідувачеві руку.
— Тряскін, — відрекомендувався той.
— Ожогін.
Рука у Тряскіна була гаряча й липка.
— Я за тютюнцем, Денисе Макаровичу, — потираючи руки, заговорив він. — Позичте трохи. Гість завітав, а в мене весь вийшов.
Микита Родіонович вийняв портсигар, наповнений сигаретами, відкрив його і подав Тряскіну.
— Прошу.
— Матінко моя! — вигукнув Тряскін. — Справжні сигарети… Мені навіть незручно.
— Беріть, беріть, у мене є ще. І знаємо, де взяти.
— Дивіться! — розтягнувши червоне лице в посмішку, здивувався Тряскін. — Дуже вдячний… Приємне знайомство! — Він захопив з десяток сигарет. — Сподіваюся, ще побачимось… Спасибі.
Незграбно повернувшись, Тряскін вийшов.
— Ходімо в ту кімнату, — запропонував Ізволін, — поторгуємось за акордеон.
Увійшла Пелагія Стратонівна.
— Темно вже, — промовила вона. — Вікна завісити чи що?
— Завісь, завісь, — погодився Ізволін. — Доведеться при коптилці посидіти: в наш район світла не дають.
Пелагія Стратонівна принесла коптилку, зроблену з консервної банки, і запалила гніт. Коптилка світила тьмяно, непривітно: кімната відразу втратила свій затишок.
Денис Макарович заговорив про свого сусіда — Карпа Тряскіна. Він розповів, що коридор розділяє їх будинок на дві однакові двокімнатні квартири. Тряскін займає другу половину. Він столяр-червонодеревець. До приходу німців квартиру займала дружина райвоєнкома з того самого району, де до війни працював і жив Тряскін. Райвоєнком пішов у партизани, а дружину з дочкою залишив тут. Тряскін, з'явившись у місті, пронюхав про це, доніс, і в грудні сорок першого року матір і дочку арештували. Управа передала квартиру Тряскіну. У Тряскіна є дружина і дочка — перекладачка гестапо.
— Небезпечне сусідство… — похитав головою Ожогін.
— Аніскільки!
Ожогін здивовано підняв брови,
Денис Макарович ще раз підтвердив, що сусідство цілком безпечне. Після того, як Тряскін поселився в квартирі, зовсім припинилися візити німців та поліцаїв, і Ізволін почав жити спокійно. До знайомства з Тряскіним він ходив на реєстрацію в комендатуру щотижня, а тепер ходить раз на місяць. Тряскін ні в чому Ізволіна не підозрює.
— От друг Тряскіна — горбань — більш небезпечний. Він давно живе в місті, примічає кожну нову людину, стежить за нею, а результати повідомляє в гестапо. Він видав уже кількох чоловік.
— До речі, вам не здавалось, що за вашим будинком хтось стежить? — спитав раптом Денис Макарович.
Ожогін не звернув уваги на тон, яким було задане це питання, і не помітив лукавих вогників у примружених очах Дениса Макаровича.
— Хіба вже стежать? — у свою чергу спитав Микита Родіонович, вважаючи стеження, організоване Юргенсом, цілком природним і закономірним.
Денис Макарович розсміявся і поклав руку на плече гостя.
— Зважаючи на те, кого ви маєте на увазі, — сказав він. — Якщо німців, то не знаю; а якщо наших — то стежили, а тепер уже не будемо. Будинок, де вас поселили, — продовжував Денис Макарович, — нам добре відомий. Ми знаємо, що німецька військова розвідка використовує його під конспіративну квартиру. В ньому з часу окупації міста по два, по три місяці, іноді й довше мешкали різні особи, а ми за ними наглядали. Коли вас поселили, мені доповіли, що з'явилися нові квартиранти. Ясно?