… За розмовою просиділи години півтори. Коли Ожогін вийшов з будинку, на вулиці було вже темно. Промінь розвідувального прожектора накреслив на небі вогняну смугу, освітив на мить вулицю і погас. Микита Родіонович повісив через плече акордеон і пішов по затемненому місту.
Вечір проходив, як звичайно. Наближався час занять: подорожування по грязюці спочатку на квартиру Кібіца, а потім — Зорга. Микита Родіонович уже зібрав розкладені на столі деталі радіоприймача і хотів одягатись, але несподівано почув за вікном квапливі кроки. Кроки завмерли біля ґанку, і за мить почувся сильний грюкіт. Хтось немилосердно гатив кулаком у двері.
Друзі перезирнулись. У таку пізню годину, коли місто вже спало, поява гостей була несподіваною. Та й ніхто до них, крім Ігорка, ще ні разу не заходив.
Грюкіт ставав дедалі наполегливішим.
Запаливши від свічки маленький недогарок, Андрій пішов у передню.
— Хто? — спитав він голосно.
— Відчиніть! Рятуйте, якщо ви чесні люди… За мною погоня! — озвався благаючий голос з-за дверей.
Грязнов, не роздумуючи, повернув ключ, відкинув ланцюжок. На нього навалився маленький чоловік з блідим, закривавленим обличчям.
— Рятуйте… рятуйте!.. — несамовито хрипів він. — Я комуніст…
Ледве зробивши крок, чоловік упав навзнак, Андрій розгубився. Незнайомий лежав на підлозі і глухо стогнав.
На вулиці знову почулися поспішні кроки кількох людей.
Андрій швидко захлопнув двері і накинув ланцюжок.
— Микито Родіоновичу! — покликав він. — Ідіть швидше сюди!
Побачивши на підлозі в передній чоловіка, Микита Родіонович зупинився.
— Комуніст… просить врятувати… — сказав Грязнов.
Микита Родіонович узяв з рук Андрія недогарок свічки, нахилився над незнайомим і освітив його обличчя, йому пригадалося щось знайоме. Він десь уже бачив цю людину… А-а, та це ж той самий горбань, гестапівський агент, який стояв біля будинку Ізволіна! Гестапівський агент — і раптом комуніст! Зрадник, який загубив, за словами Дениса Макаровича, багато радянських людей, шукає порятунку?.. Ні, тут інше…
— Що будемо робити? — розгублено спитав Андрій. — Чого ми стоїмо?
Так, Андрій має рацію. Дійсно, стояти нічого. Андрій не знає, хто прийшов до них під виглядом комуніста. Микита Родіонович забув розповісти йому, що познайомився в Ізволіна з Тряскіним і бачив там горбаня.
— Бери, понесемо… — похмуро промовив Микита Родіонович і відчинив двері в кімнату.
Горбань не рухався.
— Він, здається, помер, — тихо сказав Андрій, коли горбаня внесли і поклали на підлогу в залі.
— Можливо, — погодився Ожогін. — Але так чи інакше, його треба сховати. А куди?
До зали вбігла перелякана хазяйка. Побачивши на підлозі закривавлену людину, вона скрикнула, перехрестилася і, затуливши обличчя руками, кинулася до своєї кімнати.
«Куди сховати? Куди?» думав Ожогін. Погляд зупинився на дивані. Микита Родіонович швидко підійшов і підняв пружинний матрац. Відкрився порожній просторий ящик.
— Вірно, тільки сюди, — промовив Грязнов, який ще не опам'ятався від хвилювання.
Горбаня опустили в ящик. Він не застогнав, не зітхнув. Поклали на місце матрац.
— А зараз я придумаю, як нам краще сховати його, — голосно сказав Ожогін.
Він підійшов до вішалки, одягнув пальто, надів шапку і пальцем поманив до себе Грязнова. Біля самих дверей сказав Андрію:
— Це зрадник, агент гестапо. Докладно розповім потім. Зараз не можна гаяти жодної хвилини. Юргенс хоче перевірити нас — я постараюсь залишити його в дурнях.
Він відчинив зовнішні двері і майже бігом кинувся в бік кінотеатру. Там, біля каси, висів телефон для загального користування, а саме він і потрібний був Ожогіну.
В голові юрмилися неспокійні думки. Юргенс у ньому і в Андрії невпевнений. Це вже погано. Буде ще гірше, якщо Ожогін не встигне здійснити те, що задумав, перш ніж до них з'являться люди Юргенса. Що вони з'являться, в цьому у нього немає сумнівів. Питання — коли?
Ось і кінотеатр. Ожогін пробіг відстань у три квартали так швидко, що сам здивувався. Набираючи номер, Микита Родіонович бажав тільки одного — застати Юргенса.