Раджимі присів, сперся на його могутній стовбур, замислився. Все змінилося, крім цього карагача, все… Треба шукати Убайдуллу, прозваного за його довгі ноги Узунаяком. Скільки разів за своє життя Раджимі переходив на той бік, скільки разів повертався назад! А що йому все це дало? Немає в нього ні власної хати, ні родини, ні близьких людей.
Убайдулла-Узунаяк… Скільки тепер йому років? Коли Раджимі вперше вивів його на контрабандну стежку, Убайдулла мав двадцять років. Виходить, що йому тепер біля п'ятдесяти. Довгі ноги в Убайдулли! Важко було йти за ним по гірських стежках.
Останнього разу він бачив Узунаяка в тридцять сьомому році, його трусила пропасниця. Убайдулла виліз із своєї юрти, добрався за його допомогою ось до цього карагача, і вони довго сиділи вдвох, згадуючи минуле. Тоді Раджимі не сказав Убайдуллі, чого він приходив. Не сказав тому, що Убайдулла був хворий і ні до чого не здатний, а тепер… Тепер треба буде сказати.
Раджимі встав, відійшов і озирнувся. Величезна чорна шапка карагача зливалася з небом і немовби розчинялася в ньому. Раджимі пішов до аулу. На протилежному кінці селища гавкали кимсь розтривожені собаки. Прислухався. Виразно почув шум мотора. Він наростав, ставав гучнішим і вже заглушив гавкання собак. Світло фари полоснуло по дувалу, і Раджимі шмигнув у першу-ліпшу хвіртку.
Машина проїхала, залишивши за собою хмару густої-куряви, від якої на вулиці стало ще темніше.
Подвір'я Убайдулли він знайшов одразу. Воно як стояло четвертим від входу в селище, так і залишилося четвертим. А ось чинар тут був один, а тепер аж три. Раджимі ввійшов через незамкнену хвіртку на подвір'я, постукав у двері. Тиша. Постукав ще раз. Почулись якісь, звуки, і двері відчинилися.
Господар придивлявся в темряві до гостя і нарешті, сказав:
— Ой-є! Кіїк? Яким тебе вітром принесло?
Голос належав Убайдуллі. «Кіїк» — означає «гірський козел», і тільки один Убайдулла, учень Раджимі, колись називав його так.
— Салям, друже! — привітався Раджимі.
— Салям, — відповів Убайдулла. — Проходь, гостем-будеш.
Кімната була майже порожня, стіни ще не висохли після побілки, пахло свіжим вапном. Господар вніс лампу.
— Там, — Убайдулла махнув рукою в бік другої половини хати, — всі сплять. Посидьмо тут… Ти надовго? Чи по дорозі? Чого ти так вбого одягнутий? Де ти пропадав?..
Запитань було багато, але Раджимі не було коли відповідати на них. Він зразу приступив до справи.
— Ти мені потрібен, — сказав він тим тоном, яким колись звертався до Убайдулли.
— Інакше б ти не прийшов до мене, — посміхнувся господар. — Я відразу подумав про це, як тільки впізнав тебе. Кажи.
— Проведеш на той бік?
Убайдулла розсміявся й похитав головою:
— Ай-яй!.. Все такий же! Що тобі там треба?
— Треба, — коротко відрізав Раджимі.
Веселий настрій Убайдулли йому не подобався.
Але господар не хотів, очевидно, говорити серйозно: він посміхався.
— Хіба ти не чув мого запитання? — майже сердито сказав Раджимі.
— Чув, — з обличчя Убайдулли зникла посмішка, — і шкодую, що чув. З цим проханням до мене вже давно ніхто не звертався.
— І це каже старий контрабандист Довгі ноги?
— Вони в мене стали короткими… Я знайшов собі нове життя і про старе не хочу згадувати.
— Боїшся? — посміхнувся Раджимі, встав і причинив двері.
— Ні, не боюся, — спокійно відповів господар, — і двері можеш не зачиняти. Всі знають, ким був Убайдулла і ким його зробила радянська влада… І спасибі їй, що вона багато чого простила Убайдуллі і дозволила жити в рідному гнізді! І тільки зла людина може дорікати Убайдуллі старими гріхами. А я злих не боюся, на злих я сам злий.
Раджимі зрозумів, що зробив невірний крок, і швидко змінив тактику. Він знав добрість Убайдулли і прикинувся нещасним.
— Так, — промовив він, зітхаючи, — усі відвертаються від давніх друзів… Хоч здихай на дорозі, як бездомна собака!
Убайдулла подивився на Раджимі, на його старий, зношений халат і відчув жаль до цієї людини, з якою провів разом немало днів.
— Скажи, чим допомогти, і Убайдулла простягне руку другу.
Раджимі замислився.
— У мене немає іншого прохання. Я повинен піти на той бік, тут мені кінець.
— Чого ж так? — співчутливо запитав Убайдулла.
Раджимі знову зітхнув:
— Кінець.
Піймавши співчутливий погляд Убайдулли, Раджимі почав вигадувати історію:
— Я давно, як і ти, кинув стару справу, тримав перукарню, жив спокійно. Але знайшлася зла людина, яка знала мене раніше, і повідомила куди слід. Три дні тому мене викликали в міліцію і почали розпитувати. Спочатку обережно, натяками, але я зрозумів, до чого це приведе. Тієї ж ночі я втік з міста. Ховався, як міг, спав у чайхані, в степу і нарешті добрався до тебе… Виручи, Убайдулла, це моє останнє прохання!