Стежка привела до протоку. В темно-зеленій воді билися риби. Сашурка нахилився над водою і почав стежити за грою риб. Вони вилися біля берега, ледве помітні для очей. Сашурці здалося, що він зможе зловити одну з них руками. Націлившись, він занурив пальці у воду і з жалем зітхнув: риби зникли. Повторивши спробу кілька разів, Сашурка встав, безнадійно махнув рукою і попрямував далі.
Він ступнув на хиткий місток, невідомо ким і коли перекинутий через протік. Прогнилі жердинки під його вагою ладні були зламатися. Тепер стало видно, де протік з'єднується з болотом.
Болото було безтурботно спокійне. Не хотілося вірити, що під його принадним бархатистим покривалом ховаються страшні ями.
Сашурка обережно ступнув ногою на край болота. Грунт заколихався, наче живий.
«Навколо ліс, всередині — болото, а в болоті — біс», майнула в голові стара лісова приказка.
Сашурка зовсім знесилився. Боролися два протилежні бажання: іти в обхід болота — і лягти, лягти хоч на п'ять-десять хвилин…
Ліс, болота, протоки, озера, галявини з великими лисинами, золотаві березові гайки, знову ліс, ліс і ліс…
Іти швидше, якомога швидше, щоб випередити зрадника Зюкіна, який втік, і раніше за нього з'явитися в місті! Сашурка ішов уже нерівною, важкою ходою і вперто твердив одне:
— Вперед… вперед…
Раптом нестерпний біль різонув шлунок. Сашурка скривився, застогнав і, впавши на коліна, уткнувся головою в землю. Мозок заволокло туманом, думки сплуталися в хаотичному клубку. Хотілося плакати, кричати. Він відчував, що знесилюється і перестає розуміти навколишнє.
Сашурка простягнув уперед руки, щоб ухопитись за яку-небудь річ, але зустрів порожнечу. Здалося, що він падає в безодню. І він втратив свідомість…
А Ожогін і Грязнов у цей час сиділи в гостях у Ізволіна.
Пелагія Стратонівна розливала чай. На столі з'явилися мед і маленькі пшеничні булочки. Микита Родіонович одержав три кілограми борошна за виготовлення вивіски. Грязнов заробив уроками музики глечик меду. Все це вони принесли Ізволіним і передали Пелагії Стратонівні.
Коли вона вийшла в другу кімнату, Денис Макарович сів трохи ближче до Ожогіна.
— Потрібна ваша допомога в одній справі, — сказав він.
Друзі дізналися, що в місті перебуває на нелегальному становищі син Дениса Макаровича — Леонід, надісланий з Великої землі для налагодження зв'язку з підпіллям. Леонід спустився на парашуті з рацією місяців зо три тому і щасливо пробрався до міста. Друзі сховали його, але при приземленні був пошкоджений передавач, і зараз працює тільки приймач.
— Юргенс навчає вас радіосправі, — додав Денис Макарович. — Може, подивитесь рацію і виручите нас з біди? Льоня довго сам копирсався, але налагодити передавач не зміг. Допомагав йому ще один хлопець — і теж марно.
— Спробуємо. Обов'язково спробуємо, — пообіцяв Микита Родіонович.
— Тільки про одне прошу, — попередив Денис Макарович: — При Пелагії Стратонівні про Леоніда ні слова. Вона не знає, що він тут. А дізнається, — захоче побачитись, хвилюватися почне… Взагалі, ви мене розумієте.
— Тряскін сина вашого знав? — поцікавився Андрій.
— Не міг він його знати. До війни Тряскін тут не жив. Адже я говорив якось про це Микиті Родіоновичу…
Друзі зібралися вже іти, як раптом двері відчинилися і в кімнату зайшов Тряскін. Він був напідпитку і не зовсім упевнено тримався на ногах.
— Ось де ви замаскувалися! — засміявся він, подаючи руку Ожогіну і водночас розглядаючи Грязнова. — А цього молодого чоловіка я не знаю…
— Це мій друг, — відрекомендував Андрія Микита Родіонович.
— Грязнов, — назвав себе Андрій.
— Дуже радий, дуже радий! — Тряскін поздоровкався з Грязновим і звернувся до Ізволіна: — Прошу всіх до мене… на обід… Твої гості — мої гості.
Ожогін і Грязнов, посилаючись на відсутність вільного часу, спробували відмовитись від запрошення, але Тряскін не захотів слухати ніяких пояснень. Він, мовляв, людина проста, сам не соромиться і всім так радить.
Друзі завагалися. Із скрутного становища їх вивів Ізволін. Він пообіцяв зайти до Тряскіна через кілька хвилин і привести з собою своїх гостей.
— Ну, дивись, Денисе Макаровичу! — Тряскін посварився пальцем. — Строку тобі десять хвилин. — І вийшов.
— З вовками жити — по-вовчому вити, — тихо промовив Ізволін. — Відносин псувати не слід. Ходімо посидимо.