— Якби вона була дома, — посміхнувся Денис Макарович, то я б і не прийшов до вас. Зрозуміло?
Розташувалися в їдальні за круглим столом.
— Є справа, і справа невідкладна, — трохи помовчавши, заговорив Денис Макарович.
Ожогін ствердно кивнув головою.
— Нашу підпільну організацію цікавить будинок, в якому живе і працює Юргенс. Треба дізнатися: і хто відвідує Юргенса, і про що розмовляє Юргенс із своїми людьми, і які готує плани. Завдання не з легких, що й казати, але виконати його треба будь-що.
Денис Макарович виклав свій план. Він був простий, але сміливий.
У справу, крім Ожогіна і Грязнова, вводилося ще три товариші. За всіх можна було ручатися головою.
Наступного дня у приміщення міської управи зайшли три зовсім різні за зовнішнім виглядом і одягом чоловіки. Вони мовчки піднялися по сходах на другий поверх, пройшли довгим коридором у самий кінець, де була прийомна бургомістра, і приєдналися до групи відвідувачів, що чекали прийому.
Найстарший з прибулих, він же найменший на зріст, був одягнутий у чумарку, перешиту з угорської шинелі. На голові у нього була хутряна шапка, на ногах — валянки. Обличчя відвідувача було насуплене. Сумними очима дивився він собі під ноги і, здавалося, щось наполегливо обмірковував.
Наймолодший і найвищий, у засмальцьованій тужурці поверх шерстяного светра і таких же засмальцьованих спортивних штанях, заправлених у чоботи, був страшенно худий. Здавалося, він тільки-но піднявся з ліжка після довгої, виснажливої хвороби. Великі очі неприродно яскраво блищали.
Він примітив останнього з тих, що сиділи на довгій лаві в чеканні прийому, і уважно стежив, щоб ніхто не пройшов поза чергою.
На третьому відвідувачі було дуже потерте шкіряне пальто, на ногах — нові хромові чоботи. Фетровий, синього кольору капелюх насунутий на самі вуха. Добродушний на вигляд, він з цікавістю розглядав присутніх, і здавалося, що його обличчя ось-ось без усякої причини розпливеться в посмішці.
Бургомістр, видно, поспішав, — ніхто в його кабінеті не затримувався довше двох-трьох хвилин. Ось вийшла звідти, схлипуючи і тримаючи хусточку біля очей, літня жінка, і троє відвідувачів квапливо зайшли до кабінету.
— Чому одразу всі? — суворо спитав бургомістр.
Він сидів за величезним столом, відкинувшись на високу спинку крісла. Тонкий, зовсім прямий проділ ділив його голову на дві рівні частини. Сіро-зелені примружені очі дивилися на відвідувачів прямо, не кліпаючи.
— Ми всі в одній справі, — відповів найвищий, бгаючи в руках волохату заячу шапку.
— Так, слухаю… — сіро-зелені очі стали зовсім маленькими.
— Уклінно просимо, пане бургомістре, вашого дозволу здати нам в оренду підвал під згорілим будинком по Садовій, номер сорок два. Ось… — І високий подав аркуш паперу.
— Це… — бургомістр заплющив одне око і подивився на стелю, щось пригадуючи. — Це з приводу пекарні?
— Цілком вірно. Пекарню хочемо заснувати, немовби як компаньйони…
— А справитесь? — бургомістр узяв подану заяву і, віддаливши її від себе на відстань витягнутої руки, почав читати.
Відвідувачі мовчали.
— Справитесь? — повторив бургомістр.
— Нас троє, а потім, можливо, ще будуть.
— Хто з вас Тризна?
— Я, — відгукнувся високий.
— Пекар за професією?
— Так. Шість років на хлібозаводі працював.
— А я Курдюмов. — Старик у чумарці вийшов наперед. — Ви знаєте мене?
— Звідки мені вас знати! — гидливо скривився бургомістр. — Тут ось говориться, що ви раніше на Кавказі кондитерську тримали.
— Вірно, вірно, тримав, і зараз не погано було б…
— Добре! — різко перервав бургомістр. — Третій! Ви — Швидков?
— Так, я.
— Заповзятливі люди нам потрібні. Якщо ви збудуєте пекарню і добру піч, ми вас підтримаємо. — Він розгонистим почерком наклав резолюцію і встав. — Ідіть!
Юргенс підійшов до вікна, розсунув завіски і уважно подивився на протилежний бік вулиці. Там стояв кістяк двоповерхового, колись красивого цегляного будинку, знищеного вогнем. Дах, перекриття — все згоріло. Збереглися тільки емалева дощечка з написом: «Садова, 42», і залізобетонний фундамент, який відділяв підвальне приміщення від першого поверху.
Ось уже який день підряд біля будинку і на подвір'ї метушились якісь люди. Завозили цеглу, глину, дошки, акуратні березові й дубові поліна…
Юргенс постояв біля вікна кілька хвилин, знизав плечима і, підійшовши до телефону, набрав номер.
— Едуард?
— Так.
— Це я, Юргенс.
— Слухаю.
— Що за будівництво починається навпроти мого будинку?