— Виходить, ти в обличчя цього Зюкіна добре знаєш?
— Звичайно.
— Чого ж ти залишив Соснівку і не дочекався, поки піде Зюкін?
Сашурка пояснив: він і Пантелійович прийшли до висновку, що далі чекати, поки Зюкін піде, немає рації: по-перше, невідомо, коли він залишить Соснівку; по-друге, довге перебування в ній Сашурки може викликати підозру до нього і Пантелійовича. Домовились, що як тільки Зюкін піде в місто, Пантелійович постарається випередити зрадника, потрапити до Ізволіна і попередити Сашурку…
На дворі вже розвиднілося. З-під ковдри, що висіла на вікні, вузькими смугами пробивалося бліде ранкове світло. Денис Макарович зняв маскування, погасив коптилку. Настав ранок, похмурий, туманний.
… Рано вранці до будинку, в якому мешкали Ожогін і Грязнов, підійшло маленьке старченя в порваній одежі, з брезентовою сумкою через плече і настирливо постукало тоненькою хворостинкою у вікно.
Підійшовши до вікна, Грязнов пізнав Ігорка.
— Микито Родіоновичу, — тихо покликав він Ожогіна, — Ігорьок прийшов.
З Ізволіним була домовленість: коли йому терміново потрібний буде Ожогін, він пришле Ігорка, який, щоб не викликати підозрінь, одягнеться жебраком.
— Винеси йому шматок хліба і скажи, що за півгодини я прийду, — попросив Микита Родіонович Андрія.
Відпустивши Ігорка, Грязнов зайшов у кімнату. Микита Родіонович стояв над чемоданом, тримаючи в руках носову хусточку із слідами сажі.
— Андрію!
— Чого?
— Іди-но подивись…
Сажа була розсипана по білизні. Не було сумніву в тому, що чемодани на цей раз оглядала хазяйка, яка повернулася з села
… Сашурка спав так солодко, що ні Ізволін, ні Ожогін не наважились його турбувати.
Микита Родіонович довго стояв над ним і згадував партизанський табір і бойових друзів. Як вони живуть? Які провели операції? Де стоять? Побувати б у них, наговоритися досхочу з Кривов'язом, поблукати по лісу, посидіти біля багаття… Ліс… Ще живуть в пам'яті всі події, ще не забуте жодне обличчя. Яким близьким і рідним здається сонний Сашурка! А час біжить. Змінився і Сашурка. На його доброму, лукавому обличчі залягли зморшки.
Вісті, які приніс Сашурка, викликали тривогу. Як можна було проґавити зрадника? Хто винен у злочинній халатності?
Тут же підкрадалось і інше почуття — хвилювання. Як відвернути загрозу? Чи зуміє Пантелійович випередити зрадника? Чи зуміють вони вчасно прибрати з дороги Зюкіна? Сашурку відпускати не слід: може згодитись. Він третя людина, крім Ожогіна і Андрія, яка знає зрадника в обличчя.
Микита Родіонович і Ізволін склали план дій і вирішили встановити стеження за будинком Юргенса.
Морозний ранок висів над містом. Сніг не падав, але в повітрі блищали, переливаючись у променях сонця, яке вже не гріло, міріади сріблястих зірочок.
Ожогін ішов по встеленому снігом тротуару, не гублячи з виду Ігорка. Хлопчик крокував швидко і впевнено, не оглядаючись, не зупиняючись. Він вивів Микиту Родіоновича на околицю міста. Тут уже не було тротуарів, дорога з протоптаними пішоходами стежками вела на вигін. Вдалині чорніли контури соснового бору. Невеликі дерев'яні будинки з палісадниками, обгороджені тинами, стояли віддалік один від одного.
Більшість дерев було вирубано на паливо. З-за тинів сиротливо виглядали молоді деревця.
Ігорьок зупинився біля невеликого будиночка, що виходив трьома вікнами на вулицю, сів на лавці біля воріт і підняв краї своєї ушанки. Це був умовний сигнал. Ожогін пішов повільніше. Ігорьок підвівся з лавки, минув ще кілька будинків і повернув назустріч Микиті Родіоновичу — він перевіряв, чи немає за Ожогіним «хвоста». Впевнившись, що вулиця порожня, Ігорьок шмигнув у двір. Слідом за ним рушив Микита Родіонович.
У дворі їх зустрів дзвінким гавканням невеликий кудлатий пес. Він рвався з прив'язі і кидався до хвіртки.
На гавкіт з будинку вийшов високий, худий чоловік. Судячи з опису Ізволіна, це був Гнат Несторович Тризна. Він був у старому шерстяному светрі і спортивних штанях, заправлених у чоботи. Великі очі його горіли якимсь внутрішнім вогнем.