Гнат Несторович відчинив їх, і Ожогін побачив людину, освітлену двома коптилками. Вона сиділа в кутку за невеликим столом і слухала радіо.
— Знайомтесь: Леонід Ізволін.
Глянувши на прибулих, юнак поправив навушники, продовжуючи щось записувати на аркуші паперу.
— Зараз про новини дізнаємось, — сказав Тризна і присунув Микиті Родіоновичу порожній ящик.
Ожогін сів, обвів поглядом приміщення. В погребі було тепло.
За столом, впритул до задньої стіни, стояв широкий дощаний тапчан з матрацем і подушкою. Тапчан був великий, і Микита Родіонович подумав, що зробили його, мабуть, тут — пронести тапчан через отвір у погріб було неможливо. В стінах виднілися глибокі квадратні ніші, а в них — пресований тол, амонал, капсулі, детонатори, мотки запального шнура, ручні гранати, запалювальні кульки. На дерев'яному кілочку, вбитому в стіну, висіли два дробовики, радянська напівавтоматична гвинтівка і німецький автомат.
— Наша святая святих, — сказав Гнат Несторович, стримавши кашель.
— Небезпечно? — спитав Ожогін, кивнувши в бік ніш.
Гнат Несторович знизав плечима. Звичайно, небезпечно, сусідство не дуже приємне, але нічого іншого не придумаєш, доводиться миритись.
Леонід Ізволін скинув навушники і, підійшовши до Микити Родіоновича, простягнув руку:
— Здрастуйте! Давно вас чекаю.
Леонід, як і батько, мав, очевидно, спокійний характер, рухався неквапливо і був трохи близькозорим. Він попросив Ожогіна оглянути рацію. Скільки часу він б'ється з нею, а нічого не виходить.
Марка рації була знайома Микиті Родіоновичу. Він вийняв лампи, деталі, розклдв їх на столі і почав розглядати апаратуру.
— Ви тут безвихідно? — спитав Ожогін. Леонід розвів руками:
— Що ж поробиш! Я в місті виріс, з'являтись на вулицях небезпечно — відразу пізнають… Ти говорив з товаришем Ожогіним відносно Роде? — несподівано звернувся він до Тризни.
Той ствердно кивнув головою.
— Ну і як?
— Начебто домовились. Спробуємо, — відповів за Тризну Микита Родіонович.
— Це завдання керівництва підпіллям, — уточнив Леонід.
— Я вже говорив, — промовив Тризна. — Він згодний.
Пораючись біля рації, Микита Родіонович думав про те, що треба дякувати випадку, який привів його сюди. Якби передавач був справний і рація працювала, йому навряд чи довелося б сидіти зараз у компанії сміливих патріотів Ізволіна і Тризни.
Пошкодження було невелике, і через годину зв'язок з Великою землею був налагоджений.
На обличчі Леоніда з'явилася широка посмішка. Енергійно потираючи руки, він промовив:
— Чудово! Як вам дякувати, Микито Родіоновичу!
— Не журіться, що передавач досі не працював, — промовив Ожогін і зразу ж пояснив: — Вас запеленгували б після другого ж сеансу передачі: прилади точно вказали б місцеперебування рації. В умовах міського підпілля працювати з стаціонарною радіоустановкою і не бути зловленим — майже неможливо. Треба або проводити кожний сеанс з нового місця, або вигадати щось інше.
— Я все це знаю, мене вчили. Вигадати щось інше важко, але я намагатимусь бути обережним: передачу вестиму не частіше одного разу на два тижні, і вона триватиме наймінімальніший час — хвилину-півтори.
Вночі, коли заняття Ожогіна і Грязнова у Кібіца наближалися до кінця, несподівано з'явився служник Юргенса.
— Пане Ожогін, прошу за мною, — сказав він сухо.
Микита Родіонович здригнувся. Виклик під час занять був справою незвичайною. Друзі перезирнулися: після приходу Сашурки вони жили в постійній тривозі.
Кібіц негативно ставився до зриву занять, проте цього разу не вимовив ні слова і якось дивно хихикнув.
Микита Родіонович почав не поспішаючи одягати пальто. Андрій стояв поруч і дивився другу в обличчя, шукаючи відповіді на те саме питання.
«Невже вони проґавили Зюкіна, і він уже бачився з Юргенсом?» думав Микита Родіонович, йдучи подвір'ям. Застережні заходи, вжиті групою Ізволіна, ще не знімали загрози появи зрадника Зюкіна в будинку Юргенса: адже Зюкін міг зв'язатися з Юргенсом через іншу особу чи по телефону. І якщо це так, то провал неминучий. Треба вживати заходів. Тікати зараз, поки він ще не ввійшов у будинок Юргенса! Перепустка в кишені, і поки спохватяться — можна надійно заховатись. Микита Родіонович оглянув служника, який ішов поруч. Збити з ніг, мабуть, на вдасться — він надто великий. Єдиний засіб — зупинитись, закурити, відстати на кілька кроків, а потім махнути через огорожу на вулицю. Але що буде з Андрієм? Він в руках у Кібіца — а звідти не втечеш. Врятуватися самому, а товариша втопиш?.. Зійшли на ґанок. Служник відчинив двері. У приймальні, як звичайно, панувала тиша. Відразу ж пішли у кабінет майора. Там за своїм письмовим столом сидів Юргенс, а за приставним столиком — незнайома людина в цивільному вбранні.