На правій нозі в Ігорка був ковзан «снігуронька», і хлопчик взявся з азартом кататися по втоптаному перехожими тротуару Садової вулиці. Маршрут у нього був невеликий — від рогу до пекарні й назад. Відштовхуючись лівою ногою, він спритно ковзався по снігу.
Вулиця ставала безлюдною. Літня жінка, проходячи з відрами мимо, подивилася на Ігорка і похитала головою:
— Ішов би додому, ти ж замерзнеш…
Ігорьок зажурився і, притулившись до холодного стовбура дерева, почав прислухатися. Вулиця завмерла в тривожній тиші.
Руки почали дерев'яніти. Вже не хотілося терти їх до болю пекучим снігом. «Де ж застряв Сашурка?» з тугою подумав хлопчик і озирнувся.
Не поспішаючи і вдивляючись у номери будинків, прямо на нього йшов чоловік. Одягнений він був у поношений кожушок і валянки з короткими халявами. Біля будинків, номери яких у темряві розглядіти було важко, він блимав кишеньковим ліхтариком.
«А що, як це той?!»
Незнайомий перейшов на протилежний бік вулиці, де стояв будинок Юргенса, і попрямував до нього.
«Баритися не можна, — вирішив Ігорьок, — так чого доброго і проґавиш». Він доїхав до пекарні і шмигнув у двір. Навалившись на стіл і тримаючи в руці шматок хліба, Сашурка спав.
— Сашко, Сашко! Швидше — там ходить якийсь…
Сон миттю відлетів. Сашурка схопився, обсмикнув шинель, поправив нарукавник і, вже йдучи, кинув товаришам:
— На всякий випадок вірьовку приготуйте…
Коли Сашурка з'явився у дворі пекарні, незнайомий уже стояв недалеко від будинку Юргенса. В його позі відчувалася нерішучість. Один раз він уже пройшов повз особняк, придивляючись до нього.
Сашурка повільно рушив до незнайомого і, не дійшовши метрів з десять, пізнав Зюкіна. Серце шалено закалатало. Варто зрадникові зробити кілька кроків, підняти руку до кнопки дзвоника — і станеться страшне, непоправне. Але Сашурка цього не допустить! Недарма він майже на два місяці втратив спокій, недарма тонув у болоті, блукав по лісу, голодував, недарма його бойові друзі підпільники ні вдень, ні вночі не заплющували очей, стежачи за особняком Юргенса. Справедливість переможе, і зрадник одержить по заслузі.
Побачивши перед собою людину в поліцейській формі, Зюкін прийняв її за вартового, що охороняє будинок.
«Вартовий» делікатно підніс руку до головного убору.
— Ви чого тут походжаєте? — спитав він
— Я… я… мені треба… — замимрив Зюкін.
— Вам треба до пана Юргенса?
— Цілком вірно! — радо відказав зрадник.
— Відійдемо вбік. Тут стояти не дозволяється.
І, взявши під руку Зюкіна, Сашурка відвів його від вікон будинку Юргенса.
— На котру годину вам призначили?
— Мені призначили на північ, але я хотів би потрапити зараз. У мене справа дуже важлива.
Для солідності Сашурка витримав невелику паузу.
— Важлива? Ну що ж, спробую влаштувати вам побачення. Ідіть за мною.
— Буду вам дуже вдячний, — сказав Зюкін і пішов за «поліцаєм».
Вони перейшли вулицю і зайшли в пекарню.
Потрапивши в пекарню, зрадник інстинктивно відчув щось погане і, на мить зупинившись, озирнувся назад, та було вже пізно.
Перед світанком Сашурка залишив місто і пішов у ліс, в партизанську бригаду.
Про рішення підпільної організації висадити в повітря міську електростанцію Ожогіна повідомив Денис Макарович Ізволін. При відступі радянських військ устаткування станції було виведене з ладу, але висадити її в повітря не встигли.
Німці тільки недавно відбудували станцію. Вона постачала енергію заводу по ремонту танків, створеному на базі МТС, млину, паровозному депо. Крім того, світло одержували аеродром, залізничний вузол, концентраційний табір, комендатура і різні установи окупантів, а також кілька кварталів міста, заселених переважно німцями та їх ставлениками. Підпільній організації було відомо, що перед тим, як радянські війська залишили місто, станція була замінована. Схему мінування знали два чоловіка. Один загинув у перші ж дні окупації, а другий, електромонтер Повелко, довго переховувався в. селі, за двадцять кілометрів від міста. Він повинен був зв'язатися по умовному паролю з підпільниками тільки в тому випадку, якщо станція стане до ладу. Дізнавшись, що станція дійсно почала працювати, Повелко пішов у місто, але по дорозі його схопили гестапівці: з документами було не все гаразд. Після слідства Повелка кинули до концентраційного табору.
Патріоти, довідавшись про це, почали думати, як зв'язатися з в'язнем. Вони обміркували десяток способів, поки не наштовхнулися на один, який здавався найбільш надійним.