Переможно, долаючи всі перешкоди, рухається Радянська Армія вперед, звільняючи від фашистської погані села і міста». — Андрій, перервавши читання, вдивлявся у стерті рядки. На його блідому обличчі виступили плями. — «Товариші! — Голос Андрія залунав сильніше. — Всі, хто має сили, піднімайтеся на боротьбу із смертельно пораненим, але ще не добитим звіром! Допомагайте героїчній Радянській Армії і доблесним партизанам добивати ворога! Наближайте час перемоги! З Новим роком, дорогі друзі! Смерть фашистським загарбникам!
Радянські патріоти».
Всі мовчали. У Тряскіна тремтіло підборіддя. Крамсалов сидів блідий, наче примара; його дружина судорожно вчепилася йому в плече. Подруга Варвари Карпівни мовчки відсунулася від солдата Пауля. Той здивовано дивився на всіх, і його обличчя готове було розпливтися в безглуздій посмішці. Мотрона Силантіївна важко дихала. Вона люто, не кліпаючи, дивилася на чоловіка.
Люди завмерли, наче до кімнати влетіла бомба, яка ось-ось розірветься.
— Жах! — порушила тишу Варвара Карпівна.
— А в другій що? — спитав Ізволін.
Грязнов прочитав другу листівку. Вона була коротша за першу. В ній повідомлялося, що з п'ятнадцятого по вісімнадцяте грудня в Харкові Військовий трибунал Четвертого Українського фронту розглядав справу трьох фашистських катів та їх підсобника і присудив усіх до страти через повішення.
— Це є неможливо, — прошамкав Брюнінг. — Слюхайте, я вам буде говорит. — Він підвівся і розмістив частину живота на столі. — Більшовицька байки. Патріот? Блеф, нема ніякий патріот. Є провокацій… — І вже менш упевнено додав: — Завтра провокацій буде капут. Не треба, мадам Тряскін, ніс вішайт. Прошу краще пляшку вина. Це дуже карашо. Хайль Гітлер!
— Хайль! — гаркнув і підпилий Пауль.
І без того невеселий настрій компанії зіпсувався остаточно. Не поліпшили його і нові пляшки вина.
Крамсалова почала умовляти чоловіка йти додому. Подруга Варвари Карпівни злякано поглядала на Пауля. Той по-німецьки розмовляв з Брюнінгом, розпитував про зміст листівок.
— Ходімте в другу кімнату, — запропонувала Варвара Карпівна Ожогіну.
Микита Родіонович мовчки пішов слідом за іменинницею.
— Але ж насправді погано, — сказала Варвара Карпівна, сідаючи на маленький низький диванчик. — Хто б міг подумати, що все так вийде! Ми прорахувалися…
— Хто — ми?
— Ну, я, батько, хоч би от Люба, Крамсалови, та й ви… І хто б міг подумати! В той час, у сорок першому році, все було так ясно, а зараз, здається, знову Радянська влада повернеться. Я от тільки боюся, що почнуться переслідування, арешти… Я за останні дні втратила сон, апетит. Все з рук падає, не хочеться ні за що братись, усе остогидло. Ходжу як сновида, як тварина, що чекає: ось-ось вдарять або потягнуть на бойню… Що ж робити? -
Почуття огиди охопило Ожогіна, захотілося встати й піти. Але він стримав себе і сказав:
— Про те, що робити, треба було думати значно раніше. І мені, і вам.
— Мені ніколи так не хотілося жити, як зараз, ніколи! Ви хоч пораду дайте…
— У вас є порадник, кращий за мене…
— На кого ви натякаєте?
— На Роде, звичайно.
— Не називайте це ім'я! — Варвара Карпівна рвучко схопилася на ноги. — Він приніс мені стільки лиха, стільки лиха…
— Значить, ви його ненавидите?
Варвара Карпівна мовчки почала ходити по кімнаті. Останнім часом ставлення Роде до неї змінилося. І раніше не ввічливий, Роде тепер став відверто грубим. Ні про яку Німеччину вона вже не мріяла, хоч ще зовсім недавно говорила про майбутню поїздку, як про вирішене питання. Ні, в Німеччину ЇЇ не візьмуть, але й живою не залишать. Роде вона боялася навіть більше, ніж повернення Радянської влади. Радянська влада не простить, зради — покарає, засудить; а Роде — знищить. Занадто багато знає Варвара Карпівна, як перекладачка гестапо, як живий свідок. На карту ставиться життя, а порадитися-нема з ким. Думка поділитися з Ожогіним, який, за словами горбаня, був близький до військової розвідки і який здався Варварі Карпівні розумною людиною, виникла в неї недавно. Але чим може допомогти Ожогін, що знаходиться в такому самому становищі, як і вона?
— Він мене уб'є! — вихопилося у Варвари Карпівни, і вона озирнулася на двері, з-за яких було чути голоси гостей. — Він мені одного разу сказав: «Ви знаєте занадто багато для живої людини». Я почуваю себе приреченою… Як бути? Де знайти вихід?