Партизан розповів, що Зюкіна шукали до ранку, але не знайшли.
— Негайно прочистити всю ділянку, — розпорядився Кривов'яз, — до самого шляху в місто! Кожен куш обшукати і знайти!.. Сашурко! — гукнув він. — Швидко до мене начальника розвідки!
Весь день партизани блукали по лісу. Але пошуки виявились марними: Зюкін наче у воду впав.
Незабаром треба було вирушати. Кривов'яз і начальник розвідки бригади Костін сиділи вдвох на березі озера. У воді билась, залишаючи кола, велика риба. Ніжно-голубе небо було спокійне і перламутром відбивалося у воді озера.
Кривов'яз посмоктав погаслу люльку, скривився і сплюнув — до рота потрапила гіркота. Він обережно вибив тютюн, підвівся з землі і, закинувши голову, уважно подивився на небо, намагаючись знайти там хоч єдину хмарку.
Костін дивився на ставну, масивну постать Кривов'яза і милувався ним. Вище середнього зросту, огрядний, з широким, трохи вилицюватим обличчям, він здавався втіленням сили і здоров'я.
Як командир Кривов'яз, на думку начальника розвідки, відповідав усім необхідним вимогам. Робив він усе не кваплячись, зваживши і обдумавши, робив так, що переробляти не доводилось. При виконанні вже прийнятих рішень був невмолимий. Міг простити і часто прощав підлеглим одну помилку, за другу примушував дорого розплачуватись.
— Більше нема кого посилати, Інокентію Степановичу, — порушив довгу мовчанку начальник розвідки.
— Так-таки й нема кого? — Кривов'яз знову сів на траву, вийняв кисет і почав набивати люльку.
— Ви мене не так зрозуміли. — Костін зняв окуляри і протер їх чистим шматочком бинта. — Саме цього разу посилати когось іншого явно недоцільно.
Йшлося про те, щоб послати в місто надійного, спритного партизана: треба було попередити про небезпеку друзів, які знаходилися в місті.
Завдання відповідальне, і потрібен був здібний виконавець.
— Ну, то як же вирішимо? — знову заговорив Костін, бачачи, що Кривов'яз мовчить.
— О-хо-хо!.. — протяжно зітхнув Інокентій Степанович. Він зняв кепку і погладив свою голену голову. — Давай ще подумаємо. На, закури!
Костін узяв простягнутий кисет, звернув незграбну цигарку і, затягнувшись, зачхав, закашляв. Він був некурящим, але коли частував Кривов'яз, — не відмовлявся.
— Ну, коли ви нізащо не хочете відпустити Сашурку, — перевівши подих, тихо промовив Костін, — є ще одна кандидатура…
— Немає іншої кандидатури! — з досадою промовив Кривов'яз і відвернувся. — Клич краще Сашурку.
Начальник розвідки підвівся з землі і пішов…. Через хвилину Сашурка вже сидів навпроти командира бригади і начальника розвідки.
— Значить, ти добре пам'ятаєш, у кого ми їли останній раз вареники з вишнями? — спитав Кривов'яз.
— Дуже. добре пам'ятаю. Це на тій вулиці, де була автобаза споживспілки.
— Вірно.
— А частував варениками ваш родич, музикант…
— Не музикант, а настройщик музичних інструментів.
— Зрозумів.
— Документи в тебе будуть добрі, одягнешся під поліцая… Особливо побоюватись нема чого.
— А я не з боязких, — упевнено промовив Сашурка.
Кривов'яз схилився над картою, що лежала на траві, повів пальцем.
— Вийдеш на шлях, шляхом — до залізниці, а потім знову лісом і лісом до самого міста. Так ближче.
— Авжеж, — підтвердив Сашурка і уважно подивився на карту.
— Прийдеш до Ізволіна, спитай: «Коли будуть вареники з вишнями?». Зрозумів?
— Зрозумів.
— Якщо буде можливість, принеси звідти лист. Якщо ні — завчи і запам'ятай добре усе, що скаже Ізволін. Іди одягайся, час не жде.
Сніданок уже закінчився. Хазяйка мовчки прибирала з стола посуд, але Ожогін і Грязнов не вставали з своїх місць. Андрій переглядав газети, зрідка позіхаючи. Вчорашнє заняття у Зорга затягнулося допізна, і Андрій відчував утому. Ожогін стежив за хазяйкою і чекав, коли вона нарешті піде.
Непогожі дні, які говорили про наближення зими, наганяли на Микиту Родіоновича смуток. Він усе частіше й частіше сумував за. людьми, яких недавно залишив. Гнітило непевне становище, в яке вони потрапили. Дивувало, що Юргенс не виявляв ніяких ознак нервозності, хоч війна наближалася до кінця.
— Просто незрозуміло! — голосно промовив Ожогін, коли хазяйка нарешті вийшла з кімнати.
— Що не зрозуміло, Микито Родіоновичу? — спитав, не відриваючись від газети, Грязнов.
— Чому майор Юргенс байдужий до всього?
— До чого?
— Армія гітлерівців терпить поразку, а пан Юргенс спокійний. Більше того: він піклується про нас з тобою — про свої майбутні кадри, — наче ніяка небезпека не загрожує Німеччині.