— Пане Міллігане, — почала вона, — мене звуть Дороті Тернер. Я приїхала сюди з Південно-західного громадського центру психічного здоров’я, щоб поставити вам кілька запитань. Де ви зараз мешкаєте?
Він озирнувся довкола і мовив:
— Тут.
— Назвіть ваш номер соціального страхування.
Юнак насупився й надовго замислився, роздивляючись підлогу, жовті бетонні стіни і бляшану попільничку на столі. Він прикусив ніготь, а потім почав вивчати задирки на пальцях.
— Пане Міллігане, — знову звернулася до нього жінка, — я зможу вам допомогти, тільки якщо ви зі мною співпрацюватимете. Аби я могла зрозуміти, що з вами діється, ви маєте відповідати на мої запитання. Тож який ваш номер соціального страхування?
— Я не знаю, — стенув плечима юнак.
Вона зазирнула до своїх нотаток і зачитала вголос цифри.
Співрозмовник похитав головою.
— Це не мій. Напевно, це номер Біллі.
Вона рвучко підвела голову.
— А ви ж хіба не Біллі?
— Хто, я? Та ні, — відповів той.
— Стривайте-но, хто ж ви, як не Біллі? — спохмурніла вона.
— Я Девід.
— Гаразд, а де тоді Біллі?
— Він спить.
— Де спить?
Юнак показав собі на груди і пояснив:
— Біллі там. І він спить.
Дороті Тернер зітхнула, опанувала себе і терпляче проказала:
— Мені треба поговорити з Біллі.
— Артур вам цього не дозволить. Біллі спить, і Артур його не будитиме, бо якщо Біллі прокинеться, то спробує себе вбити.
Вона довго вдивлялася в молодика, не знаючи, як реагувати. Він говорив і поводився, наче дитина.
— Так, зажди-но. Поясни мені, що ти маєш на увазі.
— Не можу. Я вже й так зробив помилку. Про це не можна було нікому розповідати.
— Чому ні?
— Інші на мене розсердяться. — У голосі юнака вчувалася паніка.
— То тебе звуть Девід?
Він кивнув.
— А хто такі «інші»?
— Не скажу.
Психолог легенько побарабанила пальцями по столі.
— Девіде, ти маєш усе мені розповісти. Тільки тоді я зможу чимось тобі допомогти.
— Ні, — відповів той. — На мене розгніваються і більше не пускатимуть на сцену.
— Все одно тобі потрібно з кимось поговорити. Адже тобі страшно, хіба ні?
— Так, — підтвердив хлопець, і в його очах забриніли сльози.
— Ти мусиш мені довіритися, Девіде. Розкажи, що коїться, і я зможу тобі допомогти.
Він довго й напружено розмірковував, але врешті-решт стенув плечима.
— Я вам усе скажу, але тільки якщо ви пообіцяєте нікому на світі не видавати цю таємницю. Ніколи-ніколи.
— Гаразд, — погодилася Дороті Тернер. — Я обіцяю нікому не розповідати.
— Нізащо в житті?
Вона кивнула.
— Заприсягніться.
— Присягаюся.
— Гаразд, — сказав юнак. — Тоді слухайте. Сам я не дуже багато знаю. Тільки Артуру відомо все. Як ви й казали, мені страшно. Це тому що я часто не розумію, що відбувається.
— Скільки тобі років, Девіде?
— Вісім, скоро буде дев’ять.
— А чому саме ти прийшов зі мною розмовляти?
— Та я навіть не знав, що виходжу на сцену. Хтось із наших у в’язниці поранився, і я вийшов узяти на себе біль.
— Не поясниш, що це означає?
— Артур каже, що я — хранитель болю. Коли комусь боляче, я виходжу на сцену і приймаю весь біль.
— Звучить жахливо.
— Це дуже несправедливо, — закивав хлопець зі сльозами на очах.
— А що таке «сцена», Девіде?
— Це Артур її так назвав, коли пояснював нам, як усе працює. Це така велика пляма білого світла, ніби на сцені під світлом софітів. Усі стоять довкола неї і спостерігають або сплять у своїх ліжках. А той, хто ступає на сцену, під світло софітів, виходить у зовнішній світ. Артур каже так: «Той, хто на сцені, контролює свідомість».
— А хто ж ті інші люди?
— Та їх багато. Я всіх і не знаю, тільки декого. Ой, ні, — перехопило йому подих.
— Що сталося?
— Я розпатякав вам про Артура! Мені за це буде непереливки.
— Все гаразд, Девіде. Я ж пообіцяла не розкривати твою таємницю.
Він скулився на своєму стільці.
— Я більше не можу говорити. Мені лячно.
— Добре, Девіде. На сьогодні досить. Але завтра я знову до тебе завітаю.
Вийшовши з в’язниці округу Франклін, Дороті Тернер зупинилась і щільніше закуталась у пальто, захищаючись від пронизливого вітру. Вона йшла сюди, сподіваючись побачити молодого злочинця, який симулює божевілля, аби уникнути покарання. Вона геть не очікувала зіткнутися з тим, чому сьогодні стала свідком.