— Кого ще зустрічали адвокати?
Юнак стенув плечима.
— Коли Ґері вперше прийшов запропонувати нам допомогу, він зустрів Денні. Той був наляканий і спантеличений. Він взагалі погано розуміє, що коїться. Йому лише чотирнадцять.
— А скільки тобі?
— Вісімнадцять.
Психолог зітхнула і похитала головою.
— Що ж, гаразд, Аллене. Ти начебто тямущий хлопець і маєш розуміти, що ви повинні звільнити мене від обіцянки. Необхідно, щоб Джуді й Ґері дізналися правду, бо тільки так вони зможуть належним чином захищати вас усіх у суді.
— Артур і Рейджен категорично проти, — відповів юнак. — Вони кажуть, що тоді люди вважатимуть нас психами.
— Але хіба це не краще, ніж опинитися за ґратами?
— Не мені вирішувати, — похитав головою хлопець. — Ми оберігали цю таємницю все своє життя.
— Тоді хто може це вирішувати?
— Гадаю, тільки всі гуртом. Артур — ватажок, але таємниця належить кожному з нас. Девід вам її розкрив, але вона не повинна вийти за межі цієї кімнати.
Дороті Тернер спробувала пояснити, що як психолог вона зобов’язана попередити адвокатів про таке важливе відкриття. Однак Аллен зазначив, що це жодним чином не гарантує перемоги в суді, зате якщо вся ця історія потрапить на шпальти газет, їхнє життя у в’язниці може перетворитися на пекло.
Потім до неї знову вийшов Девід, якого вона вже навчилася впізнавати за дитячою манерою поведінки. Він благав не порушувати дану йому обіцянку.
Вона забажала знову поговорити з Артуром, і той з’явився.
— А ви нівроку вперта, — озвався він, суплячи брови.
Вона почала його вмовляти і за певний час відчула, що він ось-ось капітулює.
— Я не люблю сперечатися з леді, — нарешті поступився він, зітхаючи й відхиляючись на спинку стільця. — Якщо ви вважаєте, що це конче необхідно, і якщо решта на це пристане, я даю свій дозвіл. Одначе ви мусите дістати згоду від кожного.
Чимало годин пішло на те, щоб розтлумачити ситуацію по черзі кожній із особистостей і переконати їх, що таємницю слід відкрити адвокатам. При цьому жінку знову і знову приголомшували трансформації, що відбувались у неї на очах. На п’ятий день вона зустрілася з Томмі, котрий демонстративно колупався в носі.
— Розумієш, я мушу поділитись інформацією з Джуді.
— Пані, ви можете робити все, що вам заманеться, мені на це начхати. Тільки відчепіться нарешті.
Аллен же поставив умову:
— Пообіцяйте не казати нікому, крім Джуді. І вона теж нехай більше нікому не розповідає.
— Згода, — відповіла психолог. — Запевняю, ти не пошкодуєш.
Того ж дня Дороті Тернер подалася з окружної в’язниці просто до офісу громадського захисту і поговорила з Джуді Стівенсон. Вона пояснила, які вимоги висунув Мілліган.
— Тобто я не можу нічого сказати Ґері Швайкарту?
— Мені довелося дати своє слово. Я тільки дивом витягла з нього згоду розповісти про все вам.
— Щось я скептично ставлюся до цієї історії, — зізналася Джуді.
— Нічого, — кивнула Тернер. — Те саме було й зі мною. Але, повірте, коли ви наступного разу побачитеся з вашим клієнтом, на вас чекає несподіванка.
Коли сержант Вілліс привів Міллігана, Джуді Стівенсон зауважила, що її клієнт поводиться зніяковіло, мовби сором’язливий підліток. Здавалося, він побоювався конвоїра, наче бачив його вперше. Він швидко почимчикував до столу, сів біля Дороті Тернер і мовчав як риба, поки Вілліс не вийшов з кімнати. Весь цей час юнак тер собі зап’ястки.
— Скажеш Джуді Стівенсон, як тебе звати? — запитала Тернер.
Він зіщулився на стільці, заперечно похитав головою і зиркнув на двері, ніби хотів переконатися, що сержант Вілліс точно пішов.
— Джуді, — врешті-решт сказала Тернер, — це Денні. Ми з Денні вже досить добре знайомі.
— Привіт, Денні. — Стівенсон спробувала приховати подив, коли помітила, як разюче змінилися Мілліганові голос і вираз обличчя.
Юнак повернувся до Тернер і прошепотів:
— Ось бачите? Вона дивиться на мене як на схибленого.
— Це зовсім не так, — запевнила Джуді. — Я просто трішки збентежена, адже це дуже незвичайна ситуація. Скільки тобі років, Денні?
Він промовчав і знову потер зап’ястки, наче вони в нього раніше були зв’язані і тепер він силкувався відновити кровообіг.