З’явився Артур, спопеляючи їх поглядом.
— Усе це стає надзвичайно марудним. Я волів би зосередитися на важливих роздумах і науковій праці. Ваші надокучання діють на мене виснажливо.
— Дозволь нам розповісти про все Ґері, — звернулася до нього Джуді.
— Ні в якому разі. Таємницю і так уже знає двоє людей, а це вдвоє більше, ніж слід.
— Але тільки так ми зможемо тобі допомогти, — переконувала Тернер.
— Пані, особисто мені допомога не потрібна. Девіду й Денні — можливо. Але то вже не мій клопіт.
— Хіба тобі геть байдуже до того, чи виживе Біллі? — не стрималася Джуді, розлючена зверхністю Артура.
— Авжеж, не байдуже, — відповів той. — Але яку ціну доведеться заплатити? Всі нас вважатимуть божевільними. Усе піде шкереберть. Ми й так оберігаємо життя Біллі, відколи він намагався стрибнути зі шкільного даху.
— Ти про що? — запитала Тернер. — Яким чином ви оберігаєте життя Біллі?
— Ми не даємо йому прокинутись.
— Невже ти не розумієш, що мовчанка може негативно вплинути на хід справи? — мовила Джуді. — Вибір стоїть між свободою і чималим терміном ув’язнення. Хіба не зручніше займатися роздумами і науковою працею поза стінами в’язниці? Чи тобі кортить повернутися до виправного закладу в Лебаноні?
Артур схрестив ноги, переводячи погляд то на Джуді, то на Дороті.
— Як же я не люблю вступати в суперечки з леді. Гаразд, я даю вам зелене світло, але за тієї ж умови, що й раніше: ви повинні спитати дозволу в решти.
За три дні Джуді Стівенсон переконала всіх відкритися Ґері Швайкарту.
Холодного лютневого ранку вона пішки дісталася від окружної в’язниці до офісу громадського захисту, налила собі філіжанку кави, пройшла до захаращеного кабінетика Ґері, сіла і приготувалася до непростої розмови.
— Отже, так, — почала вона, — нехай поки що не переводять на тебе телефонні дзвінки. Є розмова стосовно Біллі.
Коли вона закінчила оповідати про свої зустрічі з Дороті Тернер і Мілліганом, Ґері витріщився на неї так, ніби вона була несповна розуму.
— Я бачила це на власні очі, — наполягала Джуді. — Я розмовляла з ними всіма.
Її колега звівся на ноги і став походжати туди-сюди. Його скуйовджене волосся спадало на комірець, а мішкувата сорочка частково вилізла зі штанів.
— Та годі тобі, — протестував Ґері. — Це нісенітниці. Хлопець, безумовно, страждає на якийсь психічний розлад, тут я з тобою цілковито згоден. Але твою історію в суді не проковтнуть.
— Ходімо зі мною, і сам у всьому переконаєшся. Ти навіть не уявляєш… Я абсолютно впевнена, що все це правда.
— Гаразд. Однак відразу хочу тебе попередити: я в це не вірю. І обвинувачі не повірять. І суддя також. Я дуже високої думки про тебе, Джуді. Ти блискучий юрист і чудово розбираєшся в людях. І менше з тим, це шахрайство. Гадаю, тобі замилюють очі.
Наступного дня Ґері пішов з напарницею до в’язниці округу Франклін. Була третя година дня, й адвокат не планував затримуватися довше, ніж на півгодини. Він відкидав усю цю теорію як геть неймовірну. Проте коли він почав зустрічати одну особистість за іншою, його скепсис переріс у цікавість. Він зустрівся з боязким Девідом. Той згодом поступився місцем сором’язливому Денні, котрий пригадав, що вже бачився з Ґері — того лячного дня, коли його вперше притягли до в’язниці.
— Я не знав, що й думати, коли поліція зненацька увірвалася до будинку і заарештувала мене, — розповідав Денні.
— А чому ти сказав, що в приміщенні є вибухівка?
— Я такого не казав.
— Ти попередив офіцера, що все злетить у повітря.
— Ну, Томмі завжди наказує не чіпати його приладдя, бо воно може рвонути.
— А чому він таке каже?
— Самі в нього запитайте. Він добре тямить в електроніці. Весь час вовтузиться з дротами і тому подібним. Та штукенція належала йому.
Швайкарт поскубав себе за бороду.
— Майстер позбуватися будь-яких пут, та ще й знавець електроніки. Ану ж бо, чи можемо ми поспілкуватися з цим Томмі?
— Не знаю. Томмі розмовляє з людьми, тільки коли сам того схоче.
— А ти не можеш вивести його до нас? — поцікавилася Джуді.
— Нікого не можна вивести навмисне. Це відбувається саме собою. Я можу лише попросити його з вами поговорити.
— Давай, — заохотив Швайкарт, ховаючи усмішку. — Спробуй.
Здавалося, Мілліган повністю занурився в себе. Він пополотнів. Його очі оскляніли, наче тепер були звернені вглиб його єства. Губи юнака заворушилися, мовби той говорив сам із собою. Він випромінював таке напружене зосередження, що навіть атмосфера у тісній кімнатці наелектризувалася. Саркастична посмішка щезла зі Швайкартових вуст, і він затамував подих. Очі Міллігана проясніли й забігали по кімнаті. Він роззирнувся довкола, як людина, що прокидається від глибокого сну, і доторкнувся до правої щоки, ніби хотів переконатися в реальності своїх відчуттів. Після цього він бундючно відкинувся на спинку стільця і вп’явся поглядом у Джуді й Ґері.