— Але якщо ти вб’єш малечу, то хіба не загинеш і сам? — поцікавилась Джуді.
— Тсе не є обов’язково, — відказав Рейджен. — Ми є зовсім різні люди.
Ґері гарячково скуйовдив волосся.
— Слухай, а коли Біллі — чи хто б то був — торохнувся минулого тижня головою об стіну камери, то хіба він не травмував і твій череп також?
Рейджен підніс руку до чола.
— То є так. Але не я відчув біль.
— А хто ж тоді? — запитала Джуді.
— Девід є хранитель болю. Він є той, хто приймає страждання. Девід є емпат.
Ґері збирався було підвестися зі стільця і закрокувати кімнатою, але передумав, коли помітив, як одразу напружився Рейджен.
— То це Девід намагався розмазати свої мізки по стіні?
— То був Біллі, — похитав головою Рейджен.
— Он як, — сказав Ґері. — А я думав, що Біллі постійно спить.
— Тсе правда. Але то його день народження був. Маленька Крістін намалювала йому листівку і хотіла подарувати. Артур розбудив Біллі, шчоб той міг вийти на стсену. Я був проти. Я є захисник. Тсе є мій обов’язок. Може, Артур і мудріший за мене, але він є тілько людина. Він може робити помилки.
— І що трапилось, коли Біллі прокинувся? — запитав Ґері.
— Він озирнувсь довкола, побачив, шчо він у тюрмі, вирішив, шчо страшне шчось накоїв, і тому намагався себе вбити.
Джуді здригнулась.
— Бачте, Біллі нічого про нас не знає, — продовжував Рейджен. — У нього теє, як воно… амнезія. Він ішче у школі постійно втрачав час. Якось він виліз на дах і збирався стрибнути. Я його забрав геть зі стсени, шчоб уберегти. Відтоді він і спить. Ми з Артуром не даємо йому прокинутися для його ж безпеки.
— А коли все це сталось? — озвалася Джуді.
— Після його шістнадсятого дня народження. Пам’ятаю, він тоді шче засмутився, бо батько змусив його працювати прямо на день народження.
— Боже милий, — мовив Ґері. — Він спав сім років?
— Він і зараз спить. Він прокидався лише на кілька хвилин. Ми зробили помилку, шчо пустили його на стсену.
— А хто ж займався повсякденними справами всі ці роки? — поцікавився Ґері. — Ходив на роботу, з людьми говорив? Ніхто з тих, кого ми опитували, не згадував, щоб у Міллігана був британський або російський акцент.
— Не російський, пане Швайкарте. Я є з Югославії.
— Вибач.
— Та то нічого. Просто шчоб ви знали. А тепер шчодо вашого питання. Коли з людьми треба справу мати, на стсену найчастіш Аллен або Томмі виходить.
— Вони просто приходять і йдуть, коли їм заманеться? — спитала Джуді.
— Я вам зараз усе поясню. Залежно від оточення й обставин за стсену відповідаю або я, або Артур. У тюрмі стсену контролюю я — вирішую, кого туди пускати, а кого ні, бо тюрма є небезпечне місце. Я захисник, тож у небезпечних місцях я маю повну владу. Якшчо ж небезпеки немає й ситуація вимагає розуму і логіки, тоді Артур є головним.
— І хто з вас контролює сцену зараз? — допитувався Ґері. Він спіймав себе на тому, що розгубив усю професійну незаангажованість і повністю захопився цим феноменом.
Рейджен стенув плечима й обвів очима кімнату.
— Ну, це ж є тюрма.
Двері несподівано розчахнулись, і Рейджен схопився зі стільця, зграбний, мов кіт, сторожкий і готовий оборонятись. Його руки завмерли в позиції, типовій для карате. Побачивши, що то всього-на-всього чийсь адвокат шукає вільну кімнату, Рейджен сів на місце.
Йдучи до в’язниці, Ґері збирався пробути зі своїм клієнтом хвилин п’ятнадцять, щонайбільше — півгодини, й легко вивести його на чисту воду. Коли за п’ять годин адвокат вийшов за ворота в’язниці, він був твердо переконаний у тому, що Біллі Мілліган страждає на розлад множинної особистості. Йдучи цього холодного вечора вулицею пліч-о-пліч із Джуді, Ґері усвідомив, що прокручує в голові абсурдну ідею — з’їздити до Англії чи Югославії й пошукати свідчення того, що Артур або Рейджен були колись реальними особами. Не те щоб він вірив у переселення душ чи одержимість, але, задумливо крокуючи вперед, Ґері мусив визнати: сьогодні в тій маленькій кімнатці він бачив абсолютно різних людей.
Він скосив очі на Джуді, яка йшла поруч, теж поринувши у приголомшену мовчанку.
— Гаразд, — озвався він. — Маю зізнатися, що мої думки і почуття в цілковитому сум’ятті. Я йому вірю. Гадаю, я зможу переконати і Джо Енн, коли вона запитає, чому я знову не вечеряв удома. Але як, у біса, ми переконаємо обвинувачів і суддю?