— А ми вийдемо, — вказав Ґері на себе і Явича.
Рейджен роззирнувся довкола, оцінюючи ситуацію.
— Я тсе дозволяю. Але він має сісти отам, — вказав юнак на стілець у дальньому куті просторої кімнати.
Джордж Гардинг ніяково всміхнувся, кивнув і примостився в кутку.
— І не рухайтесь! — застеріг Рейджен.
— Не буду.
Коли Ґері й Берні Явич вийшли в коридор, адвокат сказав:
— Я ще не зустрічався зі стрижневою особистістю — Біллі. Не знаю, чи вийде він до них. Але скажи мені, яке в тебе склалося враження про почуте і побачене?
Явич зітхнув.
— Спочатку я був налаштований вкрай скептично, але тепер не знаю, що й думати. Як на мене, це не симуляція.
А тим часом люди, котрі залишились у кімнаті, уважно стежили за Мілліганом. Його обличчя сполотніло, погляд, здавалося, був звернений глибоко всередину, губи рухалися, мовби юнак розмовляв уві сні.
Зненацька його очі широко розплющились.
— Боже! — зойкнув він. — Я думав, що вже помер!
Він ошаліло закрутився на своєму місці, озираючись навсібіч. Побачивши, що за ним спостерігає багато людей, юнак різко сіпнувся зі стільця, впав на підлогу і на всіх чотирьох мерщій відповз до протилежної стіни, якнайдалі від них, де скорчився поміж двома стільцями і почав схлипувати.
— Що я накоїв цього разу?
— Ти не зробив нічого поганого, хлопче. Не треба так хвилюватися, — сказала Корнелія Вілбур лагідним, але рішучим тоном.
Він тремтів і так щільно тулився до стіни, наче хотів пройти крізь неї. Волосся лізло юнаку в очі, але він і не намагався відгорнути його з обличчя.
— Біллі, ти цього ще не знаєш, але кожен у цій кімнаті бажає тобі допомогти. Давай-но ти підведешся з підлоги, сядеш ось на цей стілець, і ми з тобою трохи поговоримо.
Усім присутнім було очевидно, що Вілбур тримає ситуацію під контролем і точно знає, що треба робити. Вона зачіпала саме ті душевні струни, які слід було, щоб досягнути бажаного результату.
Юнак піднявся і сів на стілець. Він увесь тремтів, його коліна нервово сіпались.
— То я живий?
— Живий-живісінький, Біллі. Ми знаємо, що в тебе проблеми і тобі потрібна допомога. Адже так?
Він закивав, дивлячись на неї широко розплющеними очима.
— Скажи-но, Біллі, чому ти нещодавно намагався розбити голову об стіну?
— Я думав, що помер, — почав юнак, — а потім прокинувся і побачив, що я у в’язниці.
— А яким був твій останній спогад перед тим?
— Пам’ятаю, що стояв на даху школи. Я більше не хотів ходити до психіатрів. Лікар Браун із Ланкастерського центру психічного здоров’я не зміг мене вилікувати. Мені здавалося, що я стрибнув тоді з даху. Чому я досі живий? І хто ви всі такі? Чому ви так на мене дивитесь?
— Ми — лікарі і юристи, Біллі. Ми зібралися тут для того, щоб тобі допомогти.
— Лікарі? Тато Чал мене приб’є за розмову з вами.
— Чому, Біллі?
— Він боїться, що я розповім комусь про те, що він зі мною зробив.
Вілбур кинула запитальний погляд на Джуді Стівенсон.
— Це його вітчим, — пояснила та. — Його мати розлучилась із Чалмером Мілліганом шість років тому.
Біллі недовірливо витріщився на них.
— Розлучилася? Шість років тому? — Він торкнувся свого обличчя, мовби хотів переконатися, що все це відбувається з ним насправді. — Як таке можливо?
— Ми з тобою маємо ще багато всього обговорити, Біллі, — сказала Вілбур. — Скласти всі клаптики докупи.
Юнак отетеріло оглянув кімнату.
— Як я тут опинився? Що взагалі коїться? — Він захлипав і почав розгойдуватись уперед і назад.
— Я знаю, що ти вже стомився, Біллі, — мовила Вілбур. — Можеш іти спочивати.
Ридання різко урвались. На обличчі Біллі тут-таки з’явився жвавий, хоч і дещо збентежений вираз. Юнак доторкнувся до своїх мокрих від сліз щік і спохмурнів.
— Що тут сталося? Хто це був? Я чув чийсь плач, але не міг збагнути, звідки він лине. Чорт забирай, цей хлопець уже був готовий драпонути вперед і вклепатись у стіну. Хто він такий?
— То був Біллі, — відповіла Вілбур. — Справжній Біллі, також відомий як стрижнева особистість. А тебе як звуть?
— Не знав, що Біллі дозволили вийти на сцену. Ніхто мені не сказав. Я Томмі.
Ґері Швайкарта і Берні Явича покликали до кімнати. Томмі з усіма перезнайомили, трохи порозпитували і відпустили назад до його камери. Почувши про те, що сталося за їхньої відсутності, Явич тільки головою похитав. Усе це здавалося геть фантастичним, наче історії про одержимість духами або демонами. Обвинувач звернувся до Джуді й Ґері: