— Ага, як люди з іншої країни, — закивав Біллі.
— З якоїсь конкретної країни?
Він довго думав і нарешті сказав:
— Один балакає, як люди з фільмів про Джеймса Бонда. А інший говорить, як росіянин якийсь, чи що. Це ті люди, що живуть усередині мене? Мені таке сказала одна пані.
— Можливо, — ледь чутно прошепотів лікар Джордж, занепокоєний тим, що Біллі не на жарт перелякався.
— Що вони роблять у моїй голові? — Голос Біллі зірвався на крик.
— А що вони тобі кажуть? Це може багато нам пояснити. Вони тобі щось велять, чи радять, чи підказують?
— Зараз вони повторюють: «Слухай його, слухай його».
— Кого вони мають на увазі? Мене?
— Думаю, так.
— А коли мене немає поруч — коли ти на самоті, — вони і тоді з тобою говорять?
— Вони, швидше, говорять про мене, — зітхнув Біллі. — З іншими людьми.
— Вони поводяться так, ніби тебе оберігають? Чи не вважаєш ти, що, коли вони говорять про тебе з іншими людьми, вони хочуть тебе захистити?
— Гадаю, вони мене присипляють.
— І коли вони це роблять?
— Коли я занадто розхвилююся.
— Тобі не здається, що це трапляється саме тоді, коли ти не можеш упоратись із хвилюванням? Тому що це одна з причин, чому люди сплять, — так можна втекти від тривог. Ти не помічаєш у собі ніяких змін? Можливо, ти стаєш більш загартованим і скоро їм уже не доведеться захищати тебе в такий спосіб?
— Кому це — їм? — знову перелякано підвищив голос Біллі. — Хто ці люди? Чому вони змушують мене спати?
Лікар Джордж зрозумів, що пора змінити тему.
— Що в житті тебе непокоїть найбільше?
— Що хтось заподіє мені шкоду.
— Це тебе лякає?
— Настільки, що я засинаю.
— Але тебе можуть скривдити, навіть коли ти спиш, хоча ти цього і не усвідомиш, — зауважив лікар Джордж.
Біллі склав руки на своїх тремтливих колінах.
— Поки я сплю, мені ніхто не може завдати лиха.
— Чому так?
— Не знаю. Але я щоразу прокидаюся неушкодженим. — Юнак надовго замовк, а тоді знову підвів очі на лікаря. — Ніхто так і не пояснив мені, що ці люди роблять у моїй голові.
— Ті, що з тобою говорять?
— Так.
— Можливо, відповідь криється у твоїх же словах. Коли ти не знав, як захиститися від тих, хто хотів заподіяти тобі шкоду, якась інша частина тебе знайшла спосіб уберегтися від небезпеки.
— Інша частина мене?
Лікар Джордж усміхнувся і кивнув, чекаючи, як відреагує Біллі.
— А чому я нічого не знаю про цю свою іншу сторону? — тремтливим голосом запитав той.
— Певно, це тому, що в тобі живе якийсь лютий страх і він заважає тобі вживати заходів, необхідних для самозахисту, — розтлумачив лікар. — Він тебе паралізує. І тому ти мусиш заснути, щоб інша твоя сторона могла подбати про твою безпеку.
Здавалося, Біллі розмірковує над почутим. Тоді він зиркнув на лікаря, мовби силкувався щось збагнути:
— Чому я таким став?
— Очевидно, якісь події тебе смертельно налякали, коли ти був іще маленьким.
Після довгої паузи Біллі промовив, схлипуючи:
— Я не хочу згадувати про ті події. Це дуже боляче.
— Однак це відповідь на твоє запитання, чому ти засинаєш, коли боїшся, що хтось тебе збирається скривдити.
— Чому я у шпиталі? — видавив Біллі, окинувши оком кімнату.
— Лікарки Тернер, Каролін і Вілбур вважають, що після шпиталю тобі, можливо, більше не доведеться постійно спати. Ти можеш навчитися самотужки долати труднощі й виходити зі страшних ситуацій.
— Тобто ви можете мене вилікувати? — хлипав Біллі.
— Ми можемо спробувати. Ти б цього хотів?
— А ви проженете всіх отих людей із моєї голови? — вигукнув Біллі.
Лікар Джордж відхилився на спинку стільця. Слід було стримуватись і не наобіцяти хлопчині забагато.
— Нам дуже хотілось би тобі в цьому допомогти. Тоді б ти більше не мусив постійно спати і всі твої сторони об’єднались би, зробивши тебе сильною і здоровою людиною.
— Я більше не чутиму голосів? І вони не примушуватимуть мене спати?
Лікар Джордж сказав, ретельно добираючи слова:
— Якщо ти достатньо зміцнієш, у них не буде причин тебе присипляти.
— Я не думав, що хтось колись зможе мені допомогти. Я… я вже не знав… Кожного разу я прокидався і бачив, що мене знову десь замкнули, що я… я знову в якійсь клітці. — Йому клубок підкотив до горла. Очі юнака панічно нишпорили по кімнаті.
— Тобі, напевно, було дуже страшно, — мовив лікар Джордж заспокійливим тоном. — Це просто жах.