– Не розумію чому, – мовив я трохи роздратовано. – Наскільки я пам’ятаю, вона багато не їла. Жінка була очевидно засмучена, що зіпсувало її апетит. Це природно.
– Так, – вдумливо промовив Пуаро, – це природно.
Він відчинив шухляду та вийняв невеличкий портфель, потім обернувся до мене.
– Я готовий. Ідемо до маєтку, вивчатимемо справу на місці. Перепрошую, mon ami, ви поспіхом одягалися, і ваша краватка змістилася набік. Дозвольте. – Він управним рухом її вирівняв. – Ça y est! [5] Що ж, рушаймо?
Ми поквапилися до селища, повернули біля воріт будинку. Пуаро зупинився на мить, пильно роздивився прекрасні простори парку, що досі виблискували ранковою росою.
– Яка краса, яка краса, та бідолашна родина охоплена сумом, зламана горем.
Він незворушно на мене дивився, коли це говорив, і я відчув, як зашарівся під його тривалим поглядом.
Чи була родина зламана горем? Чи сум від смерті місіс Інґлторп був таким великим? Я зрозумів, що в цьому оточенні бракувало емоційності. У померлої жінки не було дару всеосяжної любові. Її смерть породила шок, напруженість, та ніхто за нею щиро не сумуватиме.
Пуаро, здавалося, прочитав мої думки. Він похмуро кивнув головою.
– Ні, ви маєте рацію, – сказав він, – усе було б інакше, якби там існував міцний кровний зв’язок. Вона була добра та щедра до Кавендішів, та не була їхньою рідною мамою. Кров має значення, завжди пам’ятайте: кров має значення.
– Пуаро, – мовив я, – я волів би довідатися, чому ви цікавилися тим, що вживала місіс Інґлторп минулого вечора? Я все прокручую це в думках, але ніяк не можу зрозуміти, який це має стосунок до справи.
Він мовчав кілька хвилин, крокуючи поруч зі мною, та зрештою промовив:
– Я не проти вам розповісти, хоча ви знаєте, що я не маю звички щось пояснювати до завершення. Наразі існує точка зору, що місіс Інґлторп померла від отруєння стрихніном, за припущенням, поданого їй з кавою.
– Так.
– Що ж, о котрій годині подавали каву?
– Близько восьмої.
– Отож вона її пила між восьмою та пів на дев’яту, не пізніше. Проте стрихнін – достатньо сильна отрута. Його дія була б відчутною дуже швидко, можливо, за годину. Але у випадку місіс Інґлторп симптоми не проявилися до п’ятої години наступного ранку: дев’ять годин! Та велика кількість їжі, спожитої в той самий час, що й отрута, могла б сповільнити її дію, хоча навряд чи на такий довгий час. Проте цю можливість варто взяти до уваги. Але, зважаючи на сказане вами, вона небагато з’їла на вечерю, а симптоми не розвинулися аж до наступного ранку! А це вже досить цікава обставина, друже. Щось може проявитися на розтині, що пояснить це. А до того – просто запам’ятайте це.
Коли ми наблизилися до будинку, нас вийшов зустрічати Джон. Його обличчя мало стомлений і змарнілий вигляд.
– Це просто жахлива справа, мсьє Пуаро, – сказав він. – Чи Гастінґс пояснив вам, що ми хвилюємося щодо розголошення?
– Цілковито вас розумію.
– Бачите, на цей час то лише підозри. Немає нічого конкретного.
– Власне. Але варто перестрахуватися.
Джон звернувся до мене, виймаючи свій портсигар, запалюючи цигарку.
– Знаєте, що той чоловік, Інґлторп, повернувся?
– Так. Я його зустрів.
Джон жбурнув сірник у клумбу поруч, що було для Пуаро неприйнятним. Він підняв сірник і обережно його закопав.
– Важко зрозуміти, як до нього ставитися.
– Такі труднощі довго не триватимуть, – тихо промовив Пуаро.
Джон мав розгублений вигляд, не зовсім розуміючи прихованого значення цих слів. Він вручив мені два ключі, які передав доктор Бауерстайн.
– Покажіть мсьє Пуаро все, що він бажає побачити.
– Кімнати замкнені? – запитав Пуаро.
– Доктор Бауерстайн уважав це за потрібне.
Пуаро вдумливо захитав головою.
– Тож він у цьому впевнений. Що ж, це спрощує наше завдання.
Ми разом піднялися до кімнати, де сталася трагедія. Для зручності надаю планування кімнати та розташування меблів.
Пуаро замкнув двері зсередини й миттєво взявся до інспекції кімнати. Він переходив від однієї речі до іншої з прудкістю коника-стрибунця. Я залишався біля дверей, боячись зруйнувати якісь докази. Пуаро ж, здається, не оцінив мою передбачливість.
– Що з вами таке, друже, – залементував він, – чого ви там стоїте… як то кажуть?… ага, так, як загрузле порося?
Я пояснив, що боявся зруйнувати якісь сліди.
– Сліди? Що за вигадки! Через цю кімнату вже пройшла армія людей! Які шанси тут натрапити на сліди? Ні, підходьте сюди та допоможіть мені в пошуках. Я поставлю тут свій портфель, допоки мені він не знадобиться.