– Та, що міс Говард…
– Саме та, – сказав Джон аж занадто різко.
Я згадав сивоволосу жінку з великого будинку й це свіже пустотливе личко, яке щойно всміхнулося нам, і через мене пройшов холодок передчуття. Я негайно відігнав його.
– Стайлз – славна місцина, – сказав я Джонові.
Він кивнув досить похмуро.
– Так, прекрасна садиба. Колись вона буде моєю – мала б бути за законом, якби мій батько склав заповіт справедливо. Тоді я б не був у такій скруті, як тепер.
– Ти на мілині, так?
– Мій дорогий Гастінґсе, не побоюся зізнатися тобі, що розуму не доберу, де взяти гроші.
– А брат не може тобі допомогти?
– Лоуренс? Він уже давно витратив усе до копійки, щоб публікувати дурні віршики в розкішних палітурках. Ні, ми обоє нужденні. Мушу визнати, що мама завжди була до нас дуже добра. Принаймні до недавнього часу. Відтоді як вона вийшла заміж… – Він замовк і нахмурився.
Уперше я відчув, що разом з Івлін Говард з атмосфери дому зникло щось незамінне. Її присутність означала безпеку. Тепер безпека зникла, і повітря було насичене підозрами. Мені на думку знову спало похмуре обличчя доктора Бауерстайна. Голову заповнили нечіткі підозри всіх у всьому. На якусь мить з’явилося передчуття невідворотного лиха.
Розділ другий
Шістнадцяте та сімнадцяте липня
Я прибув до Стайлзу п’ятого липня. Тепер перейду до подій шістнадцятого та сімнадцятого числа того місяця. Для зручності читача переказуватиму все якнайточніше. Згодом деякі факти випливли під час слідства й тривалих і нудних перехресних допитів.
Через кілька днів після від’їзду Івлін Говард я отримав від неї лист, у якому вона повідомляла, що влаштувалася медсестрою в найбільшій лікарні в Міддлінґемі, промисловому містечку миль за п’ятнадцять від Стайлзу, і благала повідомити її, якщо місіс Інґлторп виявить бажання примиритися.
Єдиною ложкою дьогтю, що затьмарювала спокій моїх днів, була незвичайна і, на мою думку, абсолютно незрозуміла перевага, яку місіс Кавендіш надавала компанії доктора Бауерстайна. Що вона побачила в тому чоловікові, я не можу собі уявити, але жінка постійно запрошувала його до садиби, і вони часто виходили разом на довгі прогулянки. Зізнаюся: мені було надзвичайно важко зрозуміти цю прихильність.
Шістнадцяте липня припало на понеділок. Це був день переполоху. У суботу відкрився благодійний ярмарок, і того вечора був запланований приурочений цьому захід, на якому місіс Інґлторп мала декламувати вірш про війну. Із самого ранку ми всі працювали над організацією заходу та прикрашанням зали в селі, де він мав відбутися. Пізно пообідали та провели полудень, відпочиваючи в садку. Я помітив, що Джон поводився якось незвично. Він був надзвичайно збуджений і розтривожений.
Після чаю місіс Інґлторп прилягла відпочити перед вечірньою подією, а я запропонував Мері Кавендіш зіграти партію в теніс.
Десь за чверть сьома місіс Інґлторп покликала нас, попередивши, що ми запізнимося, бо вечеря сьогодні раніше. Ми поквапилися, щоб зібратися вчасно, і ще не встигли закінчити трапезу, як машина вже чекала перед дверима.
Захід пройшов із великим успіхом, виступ місіс Інґлторп зустріли бурхливими оплесками. Окрім цього, було також кілька живих картин, у яких брала участь Синтія. Вона не повернулася з нами, тому що її запросили на вечерю, і дівчина залишалася ночувати у своїх подруг, з якими позувала в живих картинах.
Наступного ранку місіс Інґлторп снідала в ліжку, тому що була досить утомлена; але о пів на першу вона з’явилась у відмінному настрої й потягла мене з Лоуренсом на святковий обід.
– Таке чарівне запрошення від місіс Роулстон. Вона, знаєте, сестра леді Тедмінстер. Роулстоуни прибули сюди ще з Вільгельмом Завойовником – одна з наших найдревніших сімей.
Мері залишилася в Стайлзі під приводом раніше домовленої зустрічі з доктором Бауерстайном.
Обід був дуже приємним, і коли ми їхали назад, Лоуренс запропонував повернутися через Тедмінстер, розташований менш ніж за милю вбік від нашого шляху, і відвідати Синтію в аптеці. Місіс Інґлторп підтримала цю ідею, але оскільки повинна була написати кілька листів, то висадила нас там, і ми мали повернутися разом із Синтією ресоркою.
Нас затримав недовірливий санітар, поки не підійшла Синтія. У неї був свіжий і гарний вигляд у довгому білому спецхалаті. Вона привела нас до свого святилища й представила колезі, досить моторошній особі, яку Синтія весело називала «Шишка».
– Скільки пляшечок! – вигукнув я, оглядаючи невеличку кімнату. – Ви справді знаєте, що в кожній із них?