— Ви дотепник, і це теж гарна ознака. Лягайте рівненько, ось так, я допоможу. А скажіть-но, що ви щойно робили?
— Я почистив зуби, як ви того просили.
— Певна річ. А перш ніж почистити зуби?
— Я лежав на цьому ж таки ліжку і балакав із вами. Ви сказали, що нині квітень 1991 року.
— Саме так. Короткочасна пам’ять працює. А скажіть, ви бува не запам’ятали, як звалася зубна паста?
— Ні. А мав би?
— У жодному разі. Звісно, беручи до рук тюбик, ви бачили назву пасти, та, якби ми мали зауважувати і запам’ятовувати всі подразники, які отримуємо, наша пам’ять перетворилася б на пекло. Тому вона вибіркова, відфільтровує зайве. Ви зробили достоту те, що й усі інші. Одначе спробуйте-но згадати якусь найбільш значущу річ, яка трапилася з вами, поки ви чистили зуби.
— Як я провів щіткою по язиці.
— Нащо?
— Бо язик у мене був брудний, а опісля я наче на світ народився.
— Ви помітили? Ви вибрали подію, яка безпосередньо має стосунок до ваших емоцій, бажань, ваших цілей. До вас знову повернулися емоції.
— Гарна емоція — чистити язика. Але я геть не пам’ятаю, щоб чистив його раніше.
— Це ще попереду. Бачте, пане Бодоні, я намагатимусь говорити просто, тому що, безперечно, нещасний випадок вплинув на деякі частини вашого мозку. Незважаючи на те, що кожного дня з’являється нове дослідження в галузі того, яка ділянка мозку за що відповідає, ми ще не знаємо всього, що хотіли б. А надто те, що стосується різноманітних типів пам’яті. Скажімо, якби таке сталося з вами років за десять, ми б напевно могли краще зарадити вашій халепі. Не переривайте мене, я теж у курсі, що якби це трапилось років зо сто тому, ви б уже лежали у божевільні, та й по всьому. Сьогодні нам відомо набагато більше, але недостатньо. Приміром, якби ви не заговорили, я б відразу зрозумів, яку зону мозку зачепило.
— Мовленнєву зону Брока[32].
— Чудово. Але про цю ділянку відомо вже більш як сто років. А от питання про те, де саме мозок зберігає спогади, досі лишається суперечливим, бо ж, звичайно, усім керує аж ніяк не одна ділянка. Не хочу нудити вас науковими термінами, які наробили б вам ще більшої плутанини за ту, що ви вже й так маєте в голові, — знаєте, як це, коли дантист свердлив чи пломбував вам зуб, і ви ще кілька днів продовжуєте чіпати його язиком, — та якщо я розповім вам те, що знаю, і що я не стільки переймаюся вашим гіпоталамусом, як вашими лобними долями, а як точніше, то корою правої лобної долі головного мозку, ви спробуєте помацати й там, але це геть не те, що торкатися язиком зуба, вас охопить незміренний відчай. Тож забудьте все, що я вам щойно наговорив. Окрім того, кожен мозок — особливий, і він має дивовижну здатність до пристосування, тож з плином часу може статися так, що якась інша ділянка набуде здатності виконувати ті функції, які уражена частина мозку вже виконувати не в змозі. Ви встигаєте за моєю думкою, я зрозуміло висловлююсь?
— Надзвичайно ясно, прошу, ведіть далі. Та, по-перше, чи не слід звати мене «безпам’ятним із Колленьо»?[33]
— От бачите, ви пам’ятаєте про «безпам’ятного із Колленьо», хіба це не класичний випадок? Ось лише для вас у забудькуватості немає нічого звичного, бо ви — випадок геть не класичний.
— Я б волів забути про Колленьо, але пам’ятати, де народився.
— Таке випадає рідше. Бачте, ви відразу визначили, який має вигляд тюбик із зубною пастою, але не пам’ятаєте, що маєте дружину. Насправді, запам’ятовування дня власного весілля і вигляду тюбика з пастою закладене у двох різних ділянках головного мозку. Існує кілька типів пам’яті. Одна зветься імпліцитною, завдяки їй ми запам’ятовуємо безліч речей, котрих ми навчилися: наприклад, як чистити зуби, вмикати радіо, зав’язувати краватку. Провівши експеримент із зубною щіткою, я ладен побитися об заклад, що ви не розучилися писати, а може, навіть пам’ятаєте, як кермувати машиною. Коли нам на поміч поспішає імпліцитна пам’ять, ми діємо несвідомо, машинально. А ще існує експліцитна пам’ять, завдяки якій ми напевно знаємо, що ми щось запам’ятали. Проте цей вид пам’яті є двоїстим. Це та пам’ять, яку нині здебільшого називають семантичною, вона стає нам у нагоді, коли ми закарбовуємо у пам’яті загальновідомі факти, як-от ластівка — це пташка, у пташки — крила, і що Наполеон помер тоді... власне, коли ви сказали. І саме ця пам’ять, як я встиг зауважити, у вас в абсолютному порядку, а може, їй-бо, навіть взагалі виняткова, бо бачу, що вам досить дати маленького штурханця, і з вас просто-таки вилітають, я б сказав, енциклопедичні знання і готові вислови. Але цей вид пам’яті формується першочергово, скажімо, у малят: малеча швидко вчиться розрізняти, що це — «машина», а це — «собака», таким чином формуючи загальні поняття. Тож одного разу побачивши вівчарку і почувши, що це «пес», наступного разу дитя і на лабрадора скаже «пес». Але дитині знадобиться набагато більше часу, щоб розвинути інший, наступний тип пам’яті — експліцитний, пам’ять, яку ще називають епізодичною або автобіографічною. Зауваживши, приміром, собаку, дитина не відразу згадає, що місяць тому була у бабусиному садочку і там теж бачила песика, і що саме вона бачила песика на власні очі. Саме епізодична пам’ять установлює зв’язки між тим, хто ми є в даний момент, і тим, ким ми були вчора, бо інакше, кажучи «я», ми б мали на гадці лише те, як ми наразі почуваємося, а не свої почуття аж до цієї миті, які б, як ви кажете, згубилися у тумані... ви втратили не семантичну пам’ять, а епізодичну, іншими словами, пам’ять про події власного життя. Врешті, я б сказав, що вам відомо все те, що знають й інші люди, і гадаю, що якби я попрохав вас назвати столицю Японії...
— Токіо. Вибух ядерної бомби у Хіросімі. Генерал Макартур...
— Годі, годі. Суть у тому, що ви закарбували у пам’яті все те, що колись чули чи читали, але те, що безпосередньо стосується ваших особистих переживань і емоцій — геть забули. Ви знаєте, що Наполеон зазнав нищівної поразки під Ватерлоо, але чи зможете ви розказати мені про свою матір?
— Матінка одна-єдина, матінка у нас одненька[34].
Та мами я не пам’ятаю. Безсумнівно, у мене була матуся, бо такий закон природи, але, отакої... знову скупчується туман.
— Мені зле, лікарю. Це пекло. Дайте мені що-небудь, лікарю, щоб я знову заснув.
— Звісно, я дам, адже я й так вас уже довго мучив. Влягайтеся зручніше, отак, отак. Кажу вам ще раз, таке буває, але минає. Однак треба набрати повні торби терпіння. Я попрошу принести вам що-небудь попити. Може, чайку? Ви любите чай?
— Може, так, а може, й ні[35].
Принесли чай. Підмостивши під спину подушки, медсестра всадовила мене на ліжку і поставила переді мною тацю. Жінка налила паруючого окропу у філіжанку з пакетиком усередині. «Прошу, обережно, бо обпечетесь», — мовила вона. Обережно — це як? Я принюхувався до чаю. Про мене, пахло якимсь димом. Мені схотілося спробувати, як смакує цей чай, тож я взяв чашку і відсьорбнув. Страшенно гарячий. Немов ватра, полум’я, лящі у роті. Отже, це смак гарячого чаю. Певно, так само смакує гаряча кава чи відвар ромашки, про який усі так жвавенько торочать. Тепер і я знаю, що значить «обпектися». Всі ж бо знають, що не треба чіпати вогонь, але в який мент можна торкатися водяного окропу — я не знав. Я маю пізнати, якою є межа, коли недозволене стає дозволеним. Я машинально подмухав на рідину, знову поколотив чай ложкою і лише потому наважився пити знову. Ось тепер чай був теплим і пити його стало приємно. Проте я не був певен, як саме смакує чай, а як — цукор. Тобто я, певна річ, знав, що чай мав бути терпким, а цукор — солодким, а от що де — мара його зна. Та загалом мені сподобалось. Тепер я завжди п’ю чай з цукром. Звісно, не гарячий, як окріп.
Чай приніс умиротворення і спокій, я задрімав.
Я знову прокинувся. Ймовірно, через те, що крізь сон чухав мошонку і пах. Під ковдрою я лежав геть мокрий. Пролежні? Пах увесь змокрів, але опісля кількох миттєвостей шаленого задоволення надміру енергійне потирання викликає неприємні відчуття. А ось із мошонкою — то інша справа. Обережно, не тиснучи на яєчка, ба навіть ніжненько її можна пропускати між пальцями і відчувати її зернисту, ледь волосисту шкіру. Чухати мошонку — штука приємна, свербіж зникає не відразу, а навпаки, поступово наростає, та раювання від того стає чимраз сильнішим. Задоволення є погамування всякого болю[36]. Однак свербіж — це не біль, а запрошення до пізнання насолоди. Лоскітка плоті. Обачний юнак засипає горілиць, тримаючи руки на череві, аби вві сні не впасти у нечестиве гріховодництво[37]. Дивна то річ — сверблячка. І яйця. Як ось: за рідний край і яйця віддай. Не яйцем єдиним живе чоловік.
32
Зона головного мозку людини, відповідальна за обробку мовної інформації, власне, мовлення й сприйняття мови.
33
У 1926 році в Турині заарештували чоловіка, якого потім виправдав суд, бо обвинувачуваний послався на те, що він геть утратив пам’ять про себе й своє минуле. За мотивами цієї історії навіть було знято однойменний фільм.
34
Ямбо промовляє одну з банальностей, кліше. Можливо, натякаючи на те, що не спроможний відчувати природні емоції, що їх відчуває людина, промовляючи ці слова, адже він матері не пам’ятає.
36
Філософський вислів, що приписується Епікуру. Точніше: «Межа величини задоволення — є усунення будь-якого страждання, а де є задоволення, поки воно є, нема страждання чи печалі».
37