— Може, вже вистачить, лікарю? — мовила Паола. — Не дозволяйте йому заходити надто далеко з цими асоціативними рядами, інакше він збожеволіє.
— Отакої, а чому це ви зараз вважаєте мене здоровим?
Несподівано Ґратароло випалив:
— А тепер прошу-но, не розмірковуючи, підпишіться так, ніби ви підписуєте чек.
Не розмірковуючи, я вивів на папері «ҐББодоні», дописавши наприкінці закарлючку і поставивши масну крапку над «і».
— Бачите, ваша голова не усвідомлює, але рука все знає. Це легко можна було передбачити. Що ж, дістаньмо ще один доказ. Ви казали про Наполеона. А яким він був?
— Не можу відновити у пам’яті його образ. Досить словесного опису.
Ґратароло, звернувшись до Паоли, спитав, чи я вмів малювати. Як видається, геніального художнього таланту мені бракувало, але надряпати щось на папері я був спроможний. Лікар попрохав, щоб я намалював для нього Наполеона. Тож я надряпав щось таке:
— Непогано, ви намалювали його ментальний портрет: чоловік у трикутному капелюсі, одна його рука схована під мундиром, а інша — за спиною. Тепер я покажу вам кілька зображень. Картин.
Я добре упорався: це «Мона Ліза», це «Олімпія» Мане, а це Пікассо чи дуже якісна його підробка.
— Бачите, ви можете впізнавати. Наразі давайте спробуємо із сучасними постатями.
Ще одна добірка світлин, і тут, якщо не зважати на кілька картинок, які мені нічого не нагадували, я впорався досить непогано. Я впізнав Ґрету Гарбо, Ейнштейна, Тото, Кеннеді, Моравіа, ще й розповів, хто вони такі. Ґратароло спитав, що між ними спільного. Що всі вони — відомі люди? Ні, цього не достатньо, що ще? Я вагався.
— Справа в тому, що всі вони вже померли, — відповів Іратароло.
— Невже, навіть Кеннеді з Моравіа?
— Так, Моравіа помер наприкінці минулого року, а Кеннеді вбили 1963-го в Далласі.
— Ой, бідолашні, мені дуже прикро.
— Те, що ви забули про смерть Моравіа, не дивина, вона сталася недавно, і відомості про цю подію ще не встигли закарбуватися у вашій семантичній пам’яті. Але я ніяк не втямлю, чому ви не пам’ятаєте, що Кеннеді теж помер. Це ж давня історія, навіть в енциклопедіях про це пишуть.
— Його дуже вразило вбивство Кеннеді, — мовила Паола. — Можливо, історія з Кеннеді просоталася у його особисті спогади.
Ґратароло витягнув інші світлини. На одній фотокартці було двоє: один з них був, безперечно, я — причесаний і вдягнений по-божеському, а на обличчі сяяла посмішка, перед якою неможливо було встояти, як і казала Паола. А інший був дуже привабливим добродієм, але я не знав, хто він.
— Це Джанні Лаівеллі, твій найліпший друг, — мовила Паола. — Твій шкільний товариш ще з молодших класів.
— А це хто такі? — спитав я Ґратароло, виймаючи наступний знімок. Світлині було вже багато років. Жінка мала зачіску тридцятих років і крихітно-малесенький носик ґудзичком, була вдягнена у сукню із сором’язливо-маленьким декольте. У чоловіка на голові був бездоганний проділ і, може, трохи забагато брильянтину, прикметний ніс і щиросердна усмішка. Та я їх не впізнав (може, вони були акторами? — та ні, замало ґламуру і театральності, ймовірно, вони були молодятами), але відчув, що мене неначе щось стисло під ложечкою і — не знаю, як це назвати, — легеньку нудоту.
Паола це зауважила і мовила:
— Ямбо, це твої тато і мама у день їхнього весілля.
— Вони досі живі?
— Ні, вони вже давно померли. Розбилися на машині.
— Ви збентежились, дивлячись на це фото, — почув я голос Ґратароло. — Певні образи пробуджують щось у вашій душі. Ми на правильному шляху.
— Та який там, трясця, шлях, якщо я навіть не здатен вивудити з тої бісової непроглядно-темної діри образи тата і мами! — загорлав я. — Тепер я знаю, що ці двоє людей — мої батьки, але цим спогадом наділили мене ви. Відтепер у моїй пам’яті закарбується ось ця світлина, а не вони.
— Хтозна, як часто за останні тридцять років ви згадували їх, лише завдяки тому, що споглядали це фото. Ви не думайте, що ваша пам’ять — це комірчина, в якій складені ваші спогади, і ви будь-якої миті можете вивудити звідти будь-який спомин таким, яким він закарбувався у вашій пам’яті перше, — пояснив Ґратароло. — Не хочу забивати вам голову термінами, але Спогад — це відновлення ланцюгів нейронного збудження. Припустімо, у якомусь уже знайомому вам місці з вами сталася неприємність. Тож, коли пізніше ви знову згадуватимете його, у вашому мозку відновлюватиметься первісна послідовність збудження нейронів, але відтепер додаватиметься новий компонент — нове, неприємне відчуття. Врешті, пам’ятати — означає відновлювати у пам’яті спогад, але вже разом з тими фактами, про які ми дізналися з плином часу. Це цілком нормально, так влаштована наша пам’ять. Я розповідаю вам усі ці речі для того, щоб заохотити вас до відновлення послідовностей нервового збудження, аби ви щораз не порпалися, як навіжений, у своїй пам’яті, щоб віднайти там свої спогади такими ж свіжими, якими ви їх вважали перше. Ми показали вам ваших батьків, і саме цей образ бачимо й ми самі. Для вас же ця фотокартка має стати відправним пунктом, щоб створити з неї для себе щось нове, і саме це стане особисто вашим спогадом. Запам’ятовування — це тяжка праця, а не розкошування.
— Спогади скорботні й ненастанні[46], — продекламував я, — шлейф смерті, що несемо з собою по життю...
— Пам’ятати — це гарна річ, — вів далі Ґратароло, — хтось колись сказав, що пам’ять — це щось на зразок збірної лінзи у камері-обскурі: збирає все докупи, і спогад, який виникає з цього, є прекраснішим за першооснову.
— Я хочу випалити цигарку, — рявкнув я.
— Скидається на те, що ваш організм помалу відновлює нормальну життєдіяльність. Але краще б утриматись від паління. І по приїзді додому не перебирайте з алкоголем, пийте не більше келиха за обідом. Якщо не послухаєтесь, завтра додому не відпущу.
— Ви його виписуєте? — перепитала Паола дещо спантеличено.
— Настав час підбити підсумки. Добродійко, ваш чоловік, принаймні з точки зору фізичного здоров’я, цілком самодостатня людина. Він не полетить зі сходів, якщо його відпустити.
— Лікарю, не хочу здатися зарозумілим, але якщо мені лишилася тільки ця триклятуща семантична пам’ять, що я в дідька з нею робитиму? «Мадлен Пруста», — мовив я, — «від аромату липової настоянки й пшеничного хлібця він не сидів на місці, радість відчуваючи бурливу. Знову спливали у пам’яті неділі в Комбре на гостині у тітоньки Леонії... Здається, що таки існує пам’ять членів. Кінцівки сповнені застиглих спогадів...[47] А хто ж був той інший? Ніщо не сколихне так пам’ять, як запахи й полум’я...[48]
— Ось, він знає, що я маю на увазі. Навіть науковці й досі більше довіряють письменникам, аніж власним науковим приладам. А ми з вами, любонько, працюємо майже в одній царині, тільки ви не невролог, а психолог. Я дам вам почитати кілька книг і медичних доповідей про найпоширеніші випадки, і ви зрозумієте, що не так з вашим чоловіком. Гадаю, якщо він буде поряд зі своєю родиною, знову стане до роботи, це зарадить йому значно більше, аніж перебування у нас. Одного візиту на тиждень до мене в лікарню буде цілком достатньо, і ми зможемо прослідковувати його поступ. Пане Бодоні, повертайтеся додому. Роздивляйтеся навколо, мацайте, нюхайте, читайте газети, дивіться телевізор, вийдіть на полювання за своїми споминами.
— Я спробую, але я не відчуваю ані запахів, ані смаку. І образи не виринають.
— Не факт. Заведіть щоденник і записуйте туди всі свої реакції. А потім ми над ними попрацюємо.
Отже, я почав вести щоденника.
Наступного дня я зібрав лахи. Потім ми з Паолою зійшли донизу. Виявляється, у лікарні повітря було кондиційованим, бо, лише вийшовши надвір, я вмить усвідомив, що таке сонячне тепло. Теплість весняного, ще несміливого сонечка. І сонячне світло, через яке мені довелось примружити очі. Я не міг дивитися на сонце невідривно: Soleil, soleil, faute éclatante...[49]
46
47
Перегук з твором Марселя Пруста «У пошуках утраченого часу» («На Сванову сторону»). З цим же твором пов’язаний вираз «Мадлен Пруста». Герой, спробувавши тістечок — так званих «мадленок», відчув, що у ньому пробуджуються спогади, зокрема про літню гостину у тітоньки Леонії.
49