Я досі намагаюсь побороти перепони на шляху, немов боюся, що не витримаю того абсолютного світла.
Я бачу, складаю для неї вірші. Створіння, замкнене у таємницю нетривку. Я страждаю, не лише згадуючи своє перше кохання, а ще й від того, що не спроможний пригадати її посмішку, пару різців, про які згадував чортів Джанні, що все знає й усе пам’ятає.
Втім, не поспішаймо, хай пам’ять іде власним темпом. Наразі й цього достатньо. Якби я дихав, дихання моє зараз стало б спокійнішим — я відчуваю, що майже прийшов. Ліла вже за пару кроків.
Бачу, як ступаю у дівчачий клас, щоб продати їм кілька квиточків. Бачу оченятка, як у тхора. Це Нінетта Фоппа. Дещо бліденьку Сандрину. А от і Ліла. Я стою поруч, розважаючи її дотепами, начебто шукаю здачу. Певна річ, у мене її немає — так я якнайдовше зможу простояти поряд зі своєю святинею, чиє обличчя й досі розпливається, як на екрані телека, що накрився.
Відчуваю, як серце моє переповнюється безмежною гордістю за театральну виставу, щойно я поклав за щоку пастилку, наслідуючи пані Маріні. Мене переповнює несказанне відчуття абсолютної, безмежної влади. Наступного дня я намагався пояснити Джанні свої відчуття:
— Розумієш, це ефект посилення, диво, що створюється у гучномовці. Витрачаючи мінімум енергії, ти провокуєш вибух, відчуваєш, що малим зусиллям генеруєш надзвичайну силу. У майбутньому я міг би стати великим тенором, через якого шаленіли юрби народу, або героєм, що під звуки «Марсельєзи» веде за собою на криваву бійню десятитисячне військо. Але я впевнений, що навіть тоді я б не мав такого п’янкого відчуття, як учора ввечері.
Наразі я почуваюся саме так. Я стою на сцені і ганяю у роті пастилку, слухаючи веселе ревіння публіки. Я приблизно знаю, де сидить Ліла, бо перед виставою трохи відсунув завісу й мимохідь глянув у зал. Та повернутися у той бік і поглянути на неї я не можу, бо тоді увесь номер — коту під хвіст. Моя пані Маріні, ганяючи пастилку в роті, має стояти до глядачів боком. Я ганяю пастилку, кохкаючи якусь маячню (втім, і сама пані Маріні говорила досить безглуздо). Я всіма думками лину до Ліли, і хоч я її не бачу, знаю, що вона на мене дивиться. Я переживаю цю мить слави майже як злягання, у порівнянні з котрим моя перша ejaculatio praecox над фоткою Жозефіни Бейкер була просто банальним чханням.
Мабуть, саме після таких відчуттів я вирішив послати дона Ренато з усіма його закликами під три чорти. Який сенс у плеканні такого почуття у глибині серця, коли ми не можемо сп’яніти від нього удвох? Крім того, коли ти закоханий, хочеш, щоб вона знала про тебе геть усе. Вопит est diffusivum sui[266]. Я їй у всьому зізнаюся.
Завдання було таким: перехопити її дорогою додому, коли вона йшла зі школи без подружок, сама. Щочетверга останнім уроком вона мала гімнастику, а додому поверталася близько четвертої. Я кілька днів готував переднє слово для підступу. Скажу щось дотепне, на зразок «не лякайся, я не грабіжник», а вона усміхнеться. Я скажу, що зі мною коїться якась дивина, що ще ніколи не відчував нічого подібного й що, може, вона б змогла мені допомогти... «Цікаво, що ж це з ним коїться? — подумає вона. — Ми ж ледве знайомі, може, йому до вподоби одна з моїх подруг, а він соромиться до неї підійти».
А потім вона, як Роксана, вмить усе зрозуміє. Ні-ні, любе кохання моє, я тебе ніколи не кохав. Отак, чудова стратегія. Сказати, що я її не кохаю, а потім вибачитися за незручності. Вона тут-таки розкусить мою хитрість (авжеж, хіба ж вона не précieuse?). І може, вона нахилиться до мене й скаже щось — та хоч би «не клей дурня, хлопче», але вимовить це з якоюсь неочікуваною ніжністю. Зашарівшись, вона торкнеться рукою моєї щоки. Загалом початок я поклав просто незрівнянний — шедеврально хитро й витончено, встояти немає шансів. Так я думав, бо у своєму коханні я й думати не хотів, що вона може не відповісти на мої почуття. Помилявся, як і всі закохані. Я віддав їй свою душу й від неї попросив того ж, але так трапляється вже сотні й сотні років. Інакше б не існувало літератури.
Обравши слушний день і підготувавши всі умови для вдалого скористання Нагодою, за десять четверта я вже стовбичив перед ворітьми її будинку. За п’ять хвилин мені спало на думку, що навколо шастає забагато люду, тож я вирішив почекати всередині, біля самих сходів.
Між за п’ять четвертою й п’ять на п’яту минуло кілька століть, і ось я почув, як вона зайшла у під’їзд. Ліла співала. Якась пісенька про долини. Я навіть зараз можу наспівати мотивчик, але слів уже не пригадую. У ті роки пісні були просто бридкими, не те що у часи мого дитинства. Тупі пісні тупого повоєння: «Еулалія Торрічеллі з Форлі», «Гасконські кадети», «Пожежники Віджу», «Ой, яблука, ой, яблука», щонайбільше сопливо-слиняві зізнання у коханні на кшталт: «Лети, небесна серенадо» чи «Заснути у твоїх обіймах». Я їх ненавидів. Та хоч кузен Нуччіо витанцьовував під американські ритми, думка про те, що їй теж можуть бути до смаку подібні завивання, миттю мене охолодила (вона ж бо мала бути витонченою, як Роксана). Втім, сумніваюся, що в ті хвилини я взагалі міг тверезо мислити. Власне, я не дослухався, я просто з нетерпінням чекав на її появу. Я чекав цілісіньких десять секунд, мліючи у тривожній нескінченності.
Я зробив крок уперед саме в ту мить, коли вона підходила до сходів. Якби мені переповідав цю приключку хтось інший, я б ще додав, що за таких обставин потрібні арки на тлі — для посилення очікування й створення відповідної атмосфери. Та наразі мені б цілком вистачило закадрової пісеньки, яку я, їй-бо, вже чув на власні вуха. Серце калатало так оскаженіло, що я ще тоді, у ту самісіньку мить, міг би вирішити, що воно у мене нездорове. Натомість з мене фонтанувала якась дика енергія, я був готовий до кульмінації.
Підійшовши, вона здивовано зупинилась.
Я спитав:
— Чи тут мешкають Ванцетті?
Вона відповіла, що ні.
Тоді я сказав:
— Дякую. Перепрошую, я помилився адресою.
І пішов.
Ванцетті (що це ще в трясця за одні?) — у паніці це було перше прізвище, що спало мені на думку, от я і бовкнув. Утім, того ж вечора я переконував себе, що зустріч усе ж таки пройшла вдало. Я виявив дивовижну кмітливість. Якби вона розсміялася, сказавши: «Що це ще тобі вдарило в голову; звісно, ти дуже милий, і я тобі вдячна, але у мене зовсім інший на думці», то що б тоді мені було робити? Викинути її з голови? Через приниження почав би вважати її безнадійною дурепою? Я б причепився до неї як реп’ях і ще кілька днів чи навіть місяців вичікував би слушної нагоди, ставши у ліцеї посміховиськом? А так, не зізнаючись, я зберіг усе, що вже мав, разом з тим нічого не втративши.