— Іди до себе! Сідай за уроки!
Як вона почула? Я ж у м'якеньких тапочках ішов. Чи у неї телеоко якесь? «До себе», — значить, у другу кімнату, що на першому поверсі, — онде двері. Розчинив я їх, зайшов. Сідати за уроки? «А дзуськи! — подумав я. — Щоб я ще тому Граціанському п'ятірки заробляв? Навпаки! Спеціально у понеділок одиниць і двійок нахапаю!»
Кімната довгастенька, не те, щоб маленька, але й не велика. Під стіною топчак-тахтушка, ліжником закарпатським накритий, під ним уся стіна різними вирізками з закордонних журналів обклеєна: рок-зірки, Майкл Джексон, Мадонна, ще якісь напівголі, патлаті, скуйовджені, з електрогітарами корчаться.
Тільки-но я підійшов до письмового столу, у двері хтось подзвонив. Я спочатку кинувся відчиняти, але своєчасно схаменувся і зупинився біля передпокою. Проте Елеонора вже випередила мене і впустила в хату вусатого чоловіка, схожого на кіноактора Михайла Боярського. Він цьмокнув «маму» Елеонору у щоку і голосно сказав:
— Слухай, треба негайно…
І враз затнувся — побачив мене біля дверей кімнати.
— О!
Елеонора Іванівна обернулась. Скривила губи:
— Ти чого не вітаєшся? Я почервонів:
— Зд-драстуй… те, тато!
— Що? Ха-ха-ха! — зареготав він.
— Що за дурні жарти? — побіліла вона.
Звідки мені було знати, що то не тато. Я думав, раз він її цілує…
— Іди роби уроки! — з притиском сказала вона.
Я неохоче потеліпався у Вітасикову кімнату. Мені так цікаво було, що це за «Боярський», що «треба негайно…»
Я нещільно причинив двері і затамував подих, нашорошивши вуха.
Я чув, як вона піднімалися сходами штору.
— Жах! Який жах! — говорила вона зовсім незнайомим нещасним голосом.
— Скажеш йому по телефону, що одержала телеграму — щось трапилося… у… з кимось із родичів… Але не говори конкретно, щоб на роботі не знали, куди він точно їде…
— Але як же це?.. Це ж…
— Так сказали… Негайно. На понеділок.
Більше я не почув нічого — вони піднялися і зайшли до спальні.
Щось трапилося, і щось серйозне. Який у неї був голос! Наче говорила зовсім інша людина. З одного боку все це дуже цікаво. А з другого — як мені себе поводити? Як я мушу реагувати на всі сімейні драми? Як реагує на все це Вітасик Граціанський?
Вони вже спускалися сходами вниз:
— Може, ти його почекаєш? — благально говорила вона — Він зараз буде. Це ж недалеко. І він на машині.
— Ні-ні. У мене жодної вільної секунди. Мені ще самому треба… ти ж розумієш! Та й все одно більше того, що я сказав тобі, я йому не скажу.
— Який жах! Боже, який жах!
— Не розкисай. Ти ж розумна жінка!
У передпокої клацнули двері. Він пішов. Я напружився. Що ж вона скаже мені? І чи взагалі говоритиме? А мені що робити? Удавати, що я нічого-нічого не чув? Чи спитати все-таки? Не міг же Вітасик ніяк не реагувати на цей прихід?.. А я ж навіть не знаю, як його звуть. А Вітасик напевне знає, раз вона сказала, щоб він привітався.
Що ж робити?
Хоч я й чекав, що вона зайде, але здригнувся, коли вона розчинила двері.
— Вітасику! — лагідно сказала вона. — Зараз прийде тато, і, мабуть, ми поїдемо в село до бабусі.
— Чого? — це питання було цілком правомірним.
— Ну, ми все одно збиралися… А тут ще справа одна є…
— Яка? — теж цілком законне питання.
— Ну, не будь таким цікавим. Це наші дорослі справи… Візьми собі в дорогу, що ти там хочеш… Плейєр, звичайно… І підручники, щоб уроки робити на понеділок. Давай, Вітасику, швиденько. Бо тато зараз прийде, і ми одразу поїдемо.
«Вітасику»! Ти диви! Тільки що кричала, гримала, аж шибки дзвеніли, і раптом — «Вітасику». Хоч до рани прикладай!»
— Ну, я піду переодягнусь…
Дивна все-таки жінка! У шкарпетках ходити не дозволяє, а закордонний плейєр, який коштує в сто разів дорожче, будь ласка, бери. Хоч у школу, хоч куди…
Ні, моя мама краще до мене ста…
І раптом я завмер.
Ой! А як же моя мама? І тато?.. Це ж вони поприходять увечері з роботи, а мене нема. І увечері не буде, і вночі, і завтра… Бо зараз же прийде Борис Борисович, і ми поїдемо кудись у село. Треба негайно якось сповістити, подзвонити абощо. Вони ж хтозна-що можуть подумати, вони ж збожеволіють від хвилювання. Як я, легковажний йолоп, не подумав про це раніше. Але ж я не знав, що доведеться їхати в село.
З квартири подзвонити, мабуть, не вийде, Елеонора почує, при ній розмова з мамою не склеїться аж ніяк. Треба негайно, поки не прийшов Борис Борисович, вискочити на вулицю і подзвонити з автомата. Я кинувся у передпокій і хапливо почав натягати кросовки. Та не встиг.