— Розумієте, експертиза доводить, що цей папірець надруковано саме на вашій друкарській машинці. — Капітан простягнув дівчині анонімний лист.
Нерви її не витримали.
Стелла схопилася долонями за обличчя і заридала.
— Ну, не треба! Не треба! Заспокойтесь. Ну що це? Це не такий вже великий злочин. Хтось примусив вас це зробити?
— Ні! Ні! Я сама! Я сама! — крізь сльози промовила дівчина.
— А для чого?
— Тому що… тому що… ви не знаєте, що це за компанія, що вони виробляють!.. Там таке!.. Там такі!..
Дівчина говорила, захлинаючись, збиваючись, ковтаючи слова.
З її розповіді, нарешті, капітан дізнався, що вона кілька разів була з хлопцями і дівчатами з десятого «а» на квартирі у Валери Лобуренка, що Валера намагався примусити її курити «травку», але вона категорично відмовилася, за що дівчата її побили і погрожували зробити їй «щось страшне», але вона нікого Регіні Ігнатіївні не виказала, хоч Регіна Ігнатіївна й допитувалася, чому у неї синці. Тільки тому вона й змогла порвати з тією компанією, бо інакше вони б їй точно зробили «щось страшне».
— А чого ви написали, що Вітасик Дорошенко совав носа не в свої справи?
— Тому що я живу з ним в одному будинку. І він не раз бачив мене з Валеркою Лобуренком. І якось сказав мені: «Ти з ним не дружи!» А Валера почув і дав Вітасику потиличника. А коли він пропав і сказали, що Валера теж там був, я подумала…
— Скажіть, а такого Шипулю ви знаєте?
В очах Стелли майнув жах, але вона заперечливо похитала головою.
«Дивні ці люди, — подумав капітан. — Не розуміють, що заперечення іноді говорить більше, ніж ствердження».
З Валерою Лобуренком зустрітися капітанові не пощастило.
Оперативники доповіли, що після «Верховини» Шипуля і Валера виїхали на таксі за місто і на тринадцятому кілометрі пересіли на червоні «Жигулі», які їх там чекали.
Та, оскільки «Жигулі» стояли на боці зустрічного руху і одразу помчали, оперативники не встигли вчасно розвернутися і втратили їх з поля зору. Встигли тільки записати номер.
«Жигулі» належали Леоніду Михайловичу Здоровезі.
РОЗДІЛ XIV,
Ти ж знаєш, я люблю їздити у машині. Що не кажи, а це кайф.
Сидиш, утопаєш на м'якому сидінні, дивишся у вікно, а перед тобою земля крутиться, обертається. Пропливають поля, переліски, річки й озера, хати, двори. Корови на вигоні, кури у пилюці гребуться, півень на віз вискочив, крилами тріпоче, кукурікає, тебе вітає, гуси шиї повитягали, дивляться, хто ж то там такий гарний поїхав… Але особливо чогось люблю, коли через ліс їдеш. Запах грибів у вікно плине, аж дух забирає, а за деревами таїна, химерія ховається якась… Гарно!..
Спершу їхали мовчки. «Тато» з «мамою» були зосереджені, тільки перезиралися, і Елеонора Іванівна кривила губи, а Борис Борисович піднімав брови, похитував головою і знизував плечима. Та десь уже за містом, як виїхали на трасу, Борис Борисович раптом рішуче кахикнув і, знявши одну руку з керма, обняв Елеонору Іванівну за плечі, пригорнув до себе:
— Веселіше, Норочко! Не вішай носа! Що за настрій? Все гаразд! Життя прекрасне і дивовижне! Правда, синку? — він витягнув шию і зиркнув у дзеркальце на мене.
— Абсолютно! — кивнув я дзеркальцю. Бо й справді мені було добре отак-от сидіти і їхати.
— Ну, тоді заспівуй нашу похідну!
Я заморгав (а звідки мені знати, яка їхня «похідна»?).
— Ти що — забув?.. — І Борис Борисович сам затягнув на повний голос:
— Ну?! — він знову витягнув шию і запитально глянув у дзеркальце.
Я знову заморгав. Я не знав цієї пісні.
— Чого ж ти мовчиш? Ну!.. — і знову сам заспівав:
— Що ж ти, брате? — Та з ним взагалі щось сьогодні робиться незрозуміле, — сказала не обертаючись Елеонора Іванівна.
— Що таке? Що з тобою робиться? — весело спитав Борис Борисович. — Може, закохався?
На відміну від Елеонори Іванівни, «тато» був веселий і симпатичний. І, здається, добрий. Він мені сподобався.
І, щоб не мовчати, я затягнув пісню, яку ми з моїм татом любили співати: