— О! Ти чого став? Боїшся? Ех ти! — він обернувся в хату. — Мамо, ввімкніть йому лампочку, будь ласка.
У сінях клацнув вимикач, і в глибині саду, за повіткою, спалахнув вогник. Я побіг туди.
Пробігаючи повз повітку, почув за стіною зітхання корови.
«Куди треба» було точнісінько, як у поїзді. І двері з ручкою, і вікно, і все інше — просто перенесене з вагона. Меткий був отой залізничник, колишній господар.
І от я вже лежу в маленькій кімнатці біля вікна на вузькому твердому тапчанчику і згадую всі події цього надзвичайного дивовижного дня.
Чи міг я сьогодні вранці, ідучи до школи, подумати, що ввечері у подобі Вітасика Граціанського лежатиму десь у селі далеко від рідного міста?
І хоч на донці душі муляла мене думка: «А як же там тато з мамою?» — але в животі лоскотало оте нетерплячо-радісне почуття цікавості: а що ж буде далі? Як під час перегляду детективного фільму. Адже не просто так приїхали Граціанські до баби Манефи. А через отой несподіваний приїзд вусатого дядечка, схожого на Михайла Боярського. Щось їм тут треба. Дуже терміново. Але — що?..
А дід Гогоня симпатичний. Він мені одразу сподобався. Веселий, і говорить те, що думає.
Потім я подумав про тебе. Чого це я з тобою посварився? Як було б здорово, якби ти зараз був поряд зі мною. Удвох значно веселіше, цікавіше й безпечніше було б переживати цю неймовірну пригоду. Але для цього, мабуть, треба було б, щоб ти перетворився на когось іншого. От якби на діда Гогоню. От було б класно, якби дід Гогоня — це був ти, мій друг Женя Кисіль.
Я не можу сказати, скільки я так пролежав. Вже, мабуть, почав засинати, бо думки переривались і плуталися.
Та раптом я почув голос. Отой самий таємничий голос за спиною.
— Не спи! А слухай, що там говорять! Бо проґавиш.
Я здригнувся. І почув цокіт копит, що віддалявся. Чи то я заснув на мить, і це мені наснилося. Чи то справді…
У сусідній кімнаті горіло світло, і по підлозі тяглася жовта смужка від дверей, що були нещільно зачинені.
Я нашорошив вуха.
— Мамо, Лиску треба вивести так, щоб не мукнула, щоб тихо було. І пильнуйте ж там… — голос Бориса Борисовича звучав наказово.
— Не бійсь. З боку саду ніхто не зайде.
— А ти, Норо, стань біля воріт. І дивись, щоб з вулиці був порядок.
— Ти б надів, може, щось із татового старого.
— Ні. Краще я в плавках. Потім просто помиюся. І все.
— Замерзнеш же.
— Дивись, щоб не впрів. Перевір, як там Вітасик? Спить?
Смужка світла на підлозі враз розширилася. Я миттю заплющився й засопів носом.
— Спить.
Голоси замовкли. Усі троє вийшли з хати. Серце в мене стукотіло, як кулемет. Починається! А я ледве не заснув.
Обережно-обережно я одкинув ковдру, сів на тапчанчику. Прислухався.
Тихо. Тільки у сусідній кімнаті хрипко цокав на стіні годинник — старі ходики з гирею і бляшаним циферблатом, на якому був намальований Дніпрогес.
Баба Манефа чатує зараз у саду разом з коровою Лискою. Елеонора Іванівна біля воріт. А Борис Борисович, значить, у повітці. Що ж він там робить? Голий, у плавках. Заради цього він же й приїхав. Що? Що він робить? Я мушу подивитися. Недаремно ж мені не дав заснути отой таємничий голос за спиною.
Тремтячими руками я натягнув штани, сорочку і, не взуваючись, босоніж (щоб було тихіше) підійшов до дверей. Хотів уже прочиняти. Потім передумав. Ганок якраз навпроти воріт. У кімнаті горить світло. Елеонора Іванівна одразу побачить мене, як я буду виходити.
Я тихенько, щоб не клацнути, одсунув шпінгалети, розчинив вікно. Висунувся, озирнувся. Вікно виходило в сад. Ніде нікого. Баба Манефа з Лискою, видно, з того боку, за хатою. Тільки дерева стоять якісь нашорошені, наче прислухаються. Ну, прислухайтесь, прислухайтесь. Вас я не боюсь…
Переліз через підвіконня і, дряпаючи живіт, повільно сповз на землю. Стрибнути побоявся, щоб не почули. Відчуваючи з незвички босими ногами всі нерівності й прохолоду землі, пішов навшпиньках до повітки. Крізь щілини задньої стінки пробивалося світло.
А що я скажу, як мене побачать?
Ну що? Скажу: іду «куди треба». Захотілося. Не буває, чи що… Якраз же за повіткою оте «куди треба» й вимальовується на тлі зоряного неба. Не вб'ють же мене «рідні» тато з мамою та бабусею.
Знайшов я круглу дірочку у стінці — вибитий з дошки сучок, — припав оком.
Борис Борисович уже одгріб гній і копав яму на тому місці, де стояла корова. Копав швидко, поспішливо, наче солдат, що окопується під шаленим вогнем ворога. І хоч був він у самих плавках, холодно йому не було. Навпаки. Крапелька поту раз у раз зривалася з носа.