Переважна більшість класу навіть не уявляла, що така сороміцька річ взагалі існує в природі… І коли Граціанський розповів, що то таке, хлопці дуже розвеселилися. І довго реготали противними голосами. А Женя вирішив, що на цьому можна зіграти і на відомий мотив склав про Граціанського пісеньку:
Але пісенька успіху не мала. Дівчата сказали «Фу!», а хлопці промовчали.
Авторитет Граціанського не похитнувся ні на міліметр.
Вітасик вже кілька разів пробував обережно різними натяками заводити з батьками розмову і про джинсовий костюмчик, і про адідасівські кросовки, і про японський електронний годинничок. Але натяки до батьків не доходили. Вітасикові батьки були звичайнісінькі радянські люди: тато Дорошенка — енергетик на заводі металовиробів, мама — економіст у конторі, назву якої Вітасик ніяк не міг запам'ятати. За кордон вони не їздили, хабарів не брали, не крали, не спекулювали, звідки ж їм було узяти отой імпорт?
Вітасик, звичайно, це прекрасно розумів, але… Як же ж хотілося мати оте, що мав його тезко Граціанський! І коли тато після одного з натяків сказав, що головне у шкільному житті не різний мотлох, джинсики-«варьонки», а трудове виховання, Вітасик так скривився, наче розкусив кислицю, Та зовсім був повержений Вітасик, коли одного разу Граціанський прийшов у школу з плейєром. О! То була бомба не лише для Вітасика. Для всього класу. Плейєр у п'ятикласника! Граціанський великодушно дав послухати всім — всім без винятку. Кожен натягав маленькі навушнички і завмирав на хвилину з роззявленим ротом.
І як не ставилися у душі до Граціанського Женя і Вітасик, не вистачило в них сил відмовитися. То вже треба було бути надлюдиною. А вони були люди звичайні. І коли надійшла черга спершу до Кисіля, він мовчки тремтячими руками начепив на голову вузеньку пружинку з навушничками.
Потім те ж саме зробив Дорошенко. І враз поринув у дурманні ритми наймоднячого року. То було неймовірно. Ніхто нічого не чує, а в тебе повна голова музики.
Граціанський усміхався поблажливо й переможно.
Коли на уроці літератури Вітасик, як завжди, обернувся до Милочкн, то побачив, що вона сидить із скляними очима, відчужена й бліда, І хоч під її пишним волоссям, що спадало на вуха, не видно було ні пружинки, ні навушничків, Вітасик зрозумів, що вона — слухає!
Граціанськнй захоплено грав з Дармовисом у «морський бій» і на Милочку навіть не дивився. Серце Вітасика Дорошенка повільно розривалося на дрібні шматочки.
То була пекельна мука.
Як заздрив він Граціанському!
Тоді-то й признався він Жені…
А Женя йому й наговорив…
І вони посварилися.
Отут нам саме й час повернутися на «місце події», де Женя Кисіль щойно закінчив розповідати капітану Горбатюку про Вітасика Граціанського.
— А хто вийшов з туалету останнім? Перед тим як туди зайшов ти? — примружився капітан.
— Граціанський.
— Отже, він, а не ти, останній бачив твого друга. Ти з ним не говорив?
— Не говорив. Хотів, але не зміг. Його нема дома. Вони кудись всі на своїй «Ладі» поїхали. Сусідка сказала.
— Сьогодні?
— Ага.
— Ну що ж… Цілком природно. Є у людей машина, чого не поїхати. Така погода… Доведеться розмову з Вітасиком Граціанським відкласти до понеділка, — капітан Горбатюк зітхнув. Ні огляд «місця події», ні розмови з головним свідком на загадкове зникнення п'ятикласника Дорошенка світла не пролили.
Перший день слідства не приніс анічогісінько.
РОЗДІЛ II
Капітан Горбатюк сидів у своєму кабінеті, дивився у розчинене вікно і чухав потилицю. Він не любив безглуздих, як то кажуть, тупикових ситуацій. А ця була саме такою. За родом своєї діяльності йому весь час доводилося мати справу з секретами, загадками і таємницями. Він їх ніколи не боявся, терпляче починав розплутувати найзаплутаніший клубок найскладніших ситуацій, обережно перебираючи то ту, то іншу ниточку. Але тут жодної ниточки не було. То не був клубок, то була більярдна куля — гола, як коліно. Хлопець зайшов у туалет на третьому поверсі і зник, пропав, як булька на воді. Жодного сліду, жодної версії. Щось неймовірне, незбагненне. Тупик. Як ота стіна у дворі, на яку виходить вікно його кабінету, — глуха, кам'яна, непроникна.