— А як там Вітько? Бо то такі, що й хлопця викрасти могли. Мішок був чималий.
— Ой! — стрепенулася Елеонора Іванівна.
Я підхопився і навшпиньках прожогом кинувся до вікна.
Ледве встиг, не роздягаючись, пірнути під ковдру, натягнути її на самісінькі вуха, як за дверима почулися кроки, і потім голос Елеонори Іванівни:
— Слава богу! Спить!
Більше я нічого не бачив і не чув. Вони ще довго про щось гомоніли, але як я не прислухався, нічого розібрати не міг.
Я роздягнувся, знову ліг, і сон, нарешті, зборов мене.
Так закінчився цей перший незвичайний день мого чарівного перетворення.
РОЗДІЛ XVI,
Прокинувшись, я не одразу збагнув, де я і що зі мною.
Сів, здивовано озирнувся. За вікном квокчуть кури. Десь далеко мекекече коза. Жодного людського голосу не чуть.
І раптом я все згадав — і своє перетворення, і Елеонору Іванівну та Бориса Борисовича, і дорогу, і бабу Манефу, і діда Гогоню, і жахливу нічну пригоду в коровнику. Все-все.
Я підхопився, гарячково натягнув штани, сорочку і, прочинивши двері, визирнув у сусідню кімнату.
Нікого.
Вискочив у сіни. На ґанок. Ні душі.
Кури, що греблися на подвір'ї, підвели голови і подивилися на мене своїми круглими здивованими очима, Я підбіг до повітки. Двері відчинені, корови нема, але яма закидана, зверху гній, наче й не було нічого.
Пробігся садом, городом.
Ніде нікого.
Тю!
Куди ж це вони всі поділися?
І раптом я помітив, що «Лади» у дворі нема.
О! Поїхали, значить, одбирати свій скарб. А мене, «синочка», кинули напризволяще.
І тут я згадав про своїх рідних маму і тата…
Ой!
Це ж вони там ніч не спали, збожеволіли від хвилювання. Думають, що я вже й загинув. А я…
Негайно треба бігти на пошту, дзвонити, що я живий-здоровий. Скористатися швидше, поки нема контролю. Я вискочив на вулицю. Глянув в один бік — нікого. В другий — сидить віддалік на лавочці біля своїх воріт якась старенька бабця.
Я — до неї. Треба ж спитати, де пошта, бо я ж навіть не знаю, у який бік іти.
Підбігаю:
— Здрастуйте!
— Здрастуйте, якщо не жартуєте, — усміхнулася бабця, широко розтягаючи беззубого рота.
— Скажіть, будь ласка, а де у вас пошта?
— Там, де й сільрада, — впевнено сказала бабця.
— А де сільрада?
— Там, де й пошта, — усміхнулася вона.
— Так я ж і питаю — де?
— Так я ж і кажу.
— Що ви кажете?
— Те, що ти питаєш, — і усміхається привітно-привітно. Дуже старенька бабця, років, мабуть, за дев'яносто.
— Скажіть хоч, у який бік бігти? — питаю у відчаї.
Вона на мене дивиться-дивиться, наче щойно побачила, а тоді:
— У той, звідки ти прибіг, — і засміялася дрібненько. — Хе-хе-хе-хе-хе!..
Бачу — толку не буде.
Подякував і побіг назад.
Біжу, біжу — аж якось тітка з дядьком назустріч корзини з яблуками несуть (на базар, мабуть).
— Здрастуйте, — кажу (у селі, ти ж знаєш, треба з усіма вітатися).
— Здоров-здоров, — відповідають. І дядько до тітки:
— Бачиш, вилюднів-таки. Почав вітатися. А ти казала…
— Вилюднів, — закивала тітка. — Надовго приїхали?
— Та ні, — зам'явся я.
— Ну, передавай привіт. — І вже коли вони минали мене, я наважився спитати: — Скажіть, будь ласка, а де пошта?
Вони здивовано перезирнулися:
— Тю! Та он же ж вона! — і дядько кивнув назад.
Я почервонів. Звідки їм знати, що я — це не я і зовсім тут не орієнтуюся.
Пошта справді була метрів сто від того місця, де я стояв. Міжміський телефон-автомат висів під дашком на стіні просто на вулиці.
Коли я міняв монетки, поштарка мені сказала:
— Тільки він у нас травмований. Бісові хлопці весь час кулаками гатять, псують. Якщо встигнеш щось сказати, твоє щастя.
Я набрав код, наш номер і, почувши мамин голос, радісно закричав:
— Мамочко! Це я! Не хвилюйся! Зі мною все в порядку! Я, може, не приїду ще два-три дні… Але не хвилюйся. Все буде добре!
— Хто це? — чую, здивовано питає мама.
— Та я ж! Вітасик!
— А чого в тебе такий голос… не твій?
— Правильно! — кричу. — Не мій! Але все одно це я.
— Де ти? — тремтячим голосом питає мама.
— Потім все розкажу. Потім. Говорити більше не можу. Прощай! Не хви… — я відчував, що воно от-от перерветься, і воно перервалося: «…люйся» я вже договорити не встиг.
Я відчув на собі чийсь погляд. Обернувся. Позад мене стояв дід Гогоня. Він, звичайно, чув усю мою розмову — я так кричав.