А за три хвилини «Жигулі» одриваються майже на п'ять кілометрів (при швидкості дев'яносто на годину). І де вони звернули з шосе — невідомо. А те, що звернули, точно. Повз КП у місто вони не в'їжджали.
Мабуть, все-таки помітили «хвоста».
Капітана особливо хвилювало те, що, по-перше, там Валера, десятикласник, і по-друге, що вони з Шипулею після ресторану, напідпитку. Отже, можливі будь-які непередбачені ексцеси.
Бентежило капітана й те, що не було ніяких відомостей від «сьомого», який відповідав за безпеку Жені Кисіля.
«Гарний хлопчина, — думав про Женю капітан. — Такий ще малий, у п'ятому класі, а вже здатний на вчинки, на особисту ініціативу. Буде з нього толк. Стане людиною. А на вигляд такий тендітний, мрійливий. Вірші пише. Яке обманливе буває перше враження. Як треба уважно і глибоко…»
Роздуми капітана враз перервалися.
— Першому! Доповідає третій! У сімнадцятому квадраті на лісовій дорозі виявлено машину Здоровеги. Машина врізалася в дерево. Власник машини у важкому стані, непритомний. Потрібна «швидка допомога»! Потрібна «швидка»! Терміново! Більше нікого в машині нема.
Капітан негайно викликав «швидку» і помчав на місце аварії.
Лісова дорога в тому місці була рівною і невибоїстою. Здавалося, водій навмисне розігнався по ній, щоб врізатися у височезну сосну, що стояла край дороги. Бо далі починалися вибоїни, і треба було гальмувати.
Весь капот машини сплющився у гармошку, лобове скло посипалося дрібними скельцями, кермо врізалося водієві в груди.
Оперативники розповіли, що коли вони підбігли до розбитої машини і кинулися витягати Здоровегу з кабіни, він на хвилину прийшов до тями, встиг промовити: «Я сам…» — і знову знепритомнів. Чи то він хотів сказати, що він сам постарається вилізти, чи — що сам винен в аварії.
Капітан ще по рації наказав «другому», «четвертому», «п'ятому» і «шостому» негайно прочесати навколишній ліс, не чекаючи підкріплення.
І майже в ту ж мить, як під'їхала «швидка допомога», «четвертий» доповів, що кілометрів за півтора від того місця, де сталася аварія, він затримав у лісі Валеру Лобуренка.
Оглянувши Здоровегу, лікар скрушно похитав головою, через хвилину «швидка» з потерпілим уже мчала до міста.
А ще через кілька хвилин «четвертий» привіз Валеру. Вигляд у Лобуренка був жалюгідний. Рот роззявлений. Очі несамовиті, ноги підгиналися, руки трусилися. Чи то його так розвезло після ресторану, чи то все з переляку. Говорити з ним зараз було неможливо. Він дивився безтямним поглядом і тільки гикав.
Шипулі не знайшли ніде.
Шипуля зник.
РОЗДІЛ XVIII,
Баба Манефа, виявляється, бігала у сільмаг по пепсі-колу (якраз привезли). Бо Вітасик Граціанський, як потім я зрозумів, без пепсі-коли дня прожити не міг.
І як прибігла вона додому з кошиком тієї пепсі, і мене вдома не виявила, то мало не зомліла з переляку. Зняла галас на весь куток.
— Вітя-а! Вітасику-у! Де ти?! Озовися! — ще здалеку почули ми з дідом Гогонею.
Побачивши нас, баба Манефа вдарила руками об поли:
— Та де ж вас лихий носить? О господи! Я вже не знаю, що й думати… — і заплакала, витираючи кінцем хустки очі.
— Ну не треба, не треба! Все ж у порядку, — заспокійливо мовив дід Гогоня.
— А ну його, той порядок! — махнула рукою баба Манефа і одвернулась, притуливши хустку до очей.
— Раніше було б думати, — буркнув дід Гогоня. — Сама винна!
Баба Манефа знову махнула рукою, тепер уже мовчки, і почимчикувала готувати мені сніданок. Із слів діда Гогоні я вже знав, що на світанку приїздили «Волгою» двоє, маленький, щуплявий, і кремезний, старий, але теж невисокий. Явно не ті, що були вночі. Балакали з «батьками» дуже інтелігентно, як сказав дід Гогоня (він не спав і у вікно все бачив — його ж хата через дорогу навскоси). Та інтелігентна розмова «батьків» дуже налякала, і вони одразу поїхали на своїй «Ладі» за тією «Волгою». Натякнув дід і на нічних грабіжників, які щось вкрали.
Про те, що я все це бачив, я дідові не сказав. Не хотів ускладнювати й без того складну ситуацію. Хтозна, як би повівся на моєму місці справжній Вітасик Граціанський. А весь час викликати підозри — нерозумно.
І от почав я чекати «батьків».
Чекав і думав — що ж я їм скажу, особливо Борису Борисовичу! І як вони поставляться до моїх слів?
Думав-думав і надумав — скажу, що все бачив (як насправді й було). А що — не міг я прокинутися вночі і побігти до вітру? Міг. І пробігаючи повз повітку, не міг побачити? Міг, звичайно. Чого мені думати? Хай вони думають! Хай викручуються. Хай пояснюють. Якщо й можна їх врятувати якось — то тільки правдою. Вони приїхали аж надвечір.