Говорять досить довго і збуджено. Борис Борисович на чомусь наполягає. Елеонора Іванівна підтакує, баба Манефа схлипує.
Я вже починаю засипати, аж тут в кімнатку заходить Елеонора Іванівна.
— Ти не спиш? — вона торкає мене рукою за лоба. — О боже! В тебе температура! Ти захворів.
Вона швидко виходить, через хвилину повертається із склянкою в руках.
— Одкрий рота. Прийми зараз же. Це аспірин.
Вона силою суне мені в рота якусь таблетку, підносить воду, я мимохіть ковтаю, навіть не встигнувши ні сказати щось, ні заперечити.
Потім вона нахиляється, цілує мене в лоба й шепоче:
— Спи, мій любий! Все буде гаразд!
Але чогось не йде. Сідає у мене в ногах і починає обережно гладити мене поверх ковдри. Я чую, як вона тихенько плаче. Хочу їй щось сказати, але не можу, бо раптом починаю кудись пропалюватися, лечу, лечу і вже нічого не відчуваю…
РОЗДІЛ XIX,
— Як ви опинилися в лісі?
Валера сидів у кабінеті капітана Горбатюка, на стільці навпроти його столу. Хлопець уже опанував себе і навіть набрався нахабства дивитися на капітана зухвало і зверхньо.
— А що? Не можна гуляти в лісі? Там що — заборонена зона? Таємний військовий об'єкт?
— Відповідайте на питання — як ви опинилися в лісі? — спокійно повторив Горбатюк.
— «Як»? Звичайно! Приїхав.
— На чому?
— На автобусі.
— З метою?..
— Побачення в мене тут було призначено. З дівчиною. Не прийшла, холера!
— Ім'я дівчини?
Лобуренко на хвилину задумався:
— Марічка, здається. Ми тільки вчора познайомилися.
— Попереджаю про відповідальність за неправдиві свідчення. Чи знайомий вам Здоровега Леонід Михайлович?
— Який Здоровега?
— Відповідайте на поставлене питання.
— Не знаю ніякого Здоровеги.
— Чому ховалися в лісі? Чому намагалися втекти, коли побачили співробітника міліції?
— Злякався. На ньому ж не було написано, що вів співробітник міліції.
— Де дівся Шипуля?
— Звідки я знаю? Не бачив я Шипулю.
— Повторюю про відповідальність за неправдиві свідчення.
У цей час на столі задзвонив телефон. Горбатюк взяв трубку:
— Капітан Горбатюк слухає.
Після цього він замовк і хвилини дві слухав, не перебиваючи. Потім сказав:
— Ясно. Дякую, — і поклав трубку. Подивився на Валеру довгим поглядом, зітхнув:
— Доведеться все-таки говорити правду. Справа серйозна. Ви підозрюєтесь у причетності до замаху на вбивство.
— Що?! — Валера одразу зблід, очі забігали.
— Щойно подзвонили з лікарні. Медичне обстеження Здоровеги показало, що крім проламу грудної клітини, травм обличчя і рук, є ще рана на потилиці від удару важким предметом ззаду. Тобто його спершу вдарили ззаду, а вже тоді він врізався в дерево. Де ви сиділи?
— Що? Я… я не сидів…— розгублено сказав Лобуренко.
— Поряд з водієм чи ззаду?
— Ні… ні… я нічого не знаю… я ніде не сидів… Мене там не було.
— Якщо потерпілий помре… Ви ж розумієте… — Капітанові так незвично було називати цього десятикласника на «ви», хотілося просто покласти йому руку на плече й сказати: «Дурненький хлопче! Ну нащо та вталапався у цю брудну справу? Невже ти не розумієш, що тебе просто використовують небезпечні злочинці для прикриття? А може, й для того, щоб звалити свій злочин на тебе. Ти, мовляв, неповнолітній, тебе й за вбивство не так покарають. Я ж не вірю, що ти вдарив Здоровегу!» Але слідство є слідство, і душевні розмови не завжди можливі й доречні. Треба збирати докази. Агентурні дані, донесення оперативних працівників, погоня — це ще не докази. Якщо гнався, та не догнав — нарікай сам на себе.
Допит Лобуренка тривав майте дві години. Але жодних наслідків не дав. Валера поки що абсолютно все заперечував.
Шипуля — як у воду впав. Наче розчинився в повітрі. Жодного сліду.
Лише «сьомий», що відповідав за безпеку Жені Кисіль, нарешті обізвався…
РОЗДІЛ XX,
Я прокинувся від холоду і сирості.
І перше, що я побачив, була мокра земляна стіна.
Мене охопив жах. Мені здалося, що я вмер і лежу в могилі…
Та, глянувши на лампочку, що світилася угорі біля чорної замшілої драбини, я подумав: «Ні, лампочок у могилах не буває і драбин теж».
А коли побачив величезний дерев'яний ящик з картоплею, діжки, скляні закручені банки з компотами, — то зрозумів: не могила це, а погріб, льох.