Хто відчинив льох і випустив мене — чи баба Манефа, чи дід Гогоня, чи, може, отой таємничий невідомий чарівник, що скаче на коні, — я збагнути не міг. Та й не дуже про це зараз думав.
Я хотів якнайшвидше втекти. Тільки щоб мене не впіймали, не завернули, не замкнули знову у льосі.
Біг я довго, аж поки зовсім не захекався, не знесилів і не повалився у траву на обочині.
І отам, лежачи у траві на обочині і дивлячись, як проносяться по шосе машини, я — хочеш, вір, хочеш не вір — побачив «дорогеньких батьків».
Мені здалося, що їхня «Лада» мчить прямо на мене. Я ледве встиг опустити голову в траву. І весь заціпенів од страху. Чекав: от-от заскриплять гальма, і машина зупиниться. Але вони мене не помітили, не спинилися.
Вони їхали в бік села. Зараз вони приїдуть, побачать, що мене нема, і кинуться наздоганяти. Треба було якнайшвидше тікати подалі. Пішки не втечу. Доженуть. І я вирішив «голосувати».
Став на обочині і підняв руку. Довго ніхто не спинявся. Одні вибачливо знизували плечима, піднімали над кермом руку — нікуди, мовляв, повна машина. Інші просто не дивилися в мій бік — удавали, наче не бачать. Нарешті якийсь «Москвич» спинився, водій, перехилившись, прочинив дверцята:
— Що таке?
— Дядечко! До Хрястова підвезіть, будь ласка! — попросив я.
— А гроші є? — спитав він.
— Двадцять копійок.
Він мовчки роздратовано хряснув дверцятами і поїхав.
Я навіть не встиг знову підняти руку, як біля мене загальмувала вантажівка.
— Тобі куди? — спитав усміхнений молодий бородань.
— У Хрястів.
— Сідай!
Я видряпався на високий східчик, щоб залізти в кабіну. І тільки коли сидів на гарячому клейончатому сидінні, сказав тихо:
— Тільки в мене всього двадцять копійок.
— Купиш собі на них морозива, — хитнув бородань головою, і ми поїхали.
— Він тебе — що? — через це й взяти не захотів? — Бородань, мабуть, бачив, як я просився у «Москвич».
— Ага, — кивнув я.
— Шкура, — сказав бородань. Якийсь час їхали мовчки.
— Тікаєш чи доганяєш? — усміхнувся бородань.
— Тікаю, — зітхнув я.
Він знову замовк. Потім сказав:
— Судячи з твою фінансового стану, ти не злодій. А раз не злодій, значить, чесна людина. А чесна людина може тікати тільки від чогось справді поганого. Отже — все гаразд.
До самого Хрястова він не сказав більше нічого. Тільки раз у раз позирав на мене і усміхався. Уже на вулицях Хрястова спитав:
— Тебе де висадити?
— Мені взагалі на вокзал…
— Куди ж ти за двадцять копійок їхати зібрався? — засміявся він.
— А я по міжміському матері подзвоню. Вона за мною приїде.
Він перестав усміхатися.
— Он воно що… Пробач… Я б тобі позичив… Але… усі до копійки витратив донечці на шубку — випадково трапилася в одному сільмазі. — Він ніяково знизав плечима. — Я ж не знав…
— Та ви що! — поспішив його заспокоїти. — Все буде нормально. Я вам такий вдячний…
Біля вокзалу бородань мене висадив.
— Ну, хай тобі щастить! — і простягнув мені велику мозолясту руку. Я потиснув її і скочив на землю.
Ні мамі, ні татові я не додзвонився. Всюди було зайнято.
Тоді я не витримав і подзвонив тобі.
Це ти вже знаєш.
Але це ще не кінець.
Чекаючи, поки ти приїдеш, я тинявся по вокзалу, потім сів у залі чекання біля вікна і почав дивитися на перон, як приходять і відходять поїзди.
І раптом побачив їх — «батьків»! Я не міг собі навіть уявити, що вони так швидко приїдуть. Борис Борисович і Елеонора Іванівна йшли по перону, роззираючись на всі боки. Я не встиг відсахнутися од вікна. Борис Борисович глянув і зустрівся зі мною поглядом. Якусь мить ми дивилися один одному у вічі — удав і кролик. Наступної миті він зірвався, з місця і кинувся до залу чекання.
Я розгублено заметушився. Сіпонувся в один бік, у другий, перекинув чийсь чемодан, спіткнувся об чийсь клумак, комусь наступив на ногу, когось штовхнув. Зчинився галас. Борис Борисович, продираючись крізь юрбу, біг до мене. Слідом за ним бігла розпатлана Елеонора Іванівна.
Тікаючи, я вскочив у якісь двері, у якийсь коридор. Добіг до протилежних дверей. Вони були замкнені. Далі тікати нікуди. Я у пастці.
От уже чується важкий тупіт ніг. У коридорі з'являються захекані Борис Борисович та Елеонора Іванівна. Я притуляюся спиною до замкнених дверей. Виходу нема!
Замружуюсь.
«Не хочу! Не хочу! Не хочу!» — рветься з грудей.
І раптом чую голос Елеонори Іванівни:
— Та це ж не він!
— Не він! — розгублено каже Борис Борисович. — Але ж… я ж… точно бачив його… Може, кудись вибіг…