— А-а… Ну це добре. Тепер це нам згодиться. Тільки на фазенду не потикайтесь, їдьте до дідуся. Я надвечір туди приїду. Все!
Шарудіння і писк зумера припинилися. Шипуля був у доброму настрої.
— Ну як? Га? Жижки трусилися? Га-га-га! — заливисто реготав він. — Як ми хвоста обрубали?! — радів так, наче то він сам все зробив.
Водій похмуро мовчав.
Машина довго петляла по якихось сільських ґрунтових дорогах, поки знову вискочила на безлюдне шосе з квадратних бетонних блоків.
— Ну, досить вам пейзажі роздивлятися. Лягайте! Ти вперед — голову в коліна! — Шипуля силою пригнув Вітасикову голову до колін. — А ти сюди — вбік! — притис Женю до сидіння. І не дивитися у вікно! Бо мішки на голови понадіваю.
Женя згадав, як йому зав'язували очі, і зрозумів, що опиратися — марна праця.
— Доведеться вам, пацани, пожити трохи у дідуся в сараї. Якщо взагалі жити хочете. Думайте над листами, які напишете батькам. Слова підбирайте. Щоб за душу брало! Сльозу вишибало! Га-га-га! — Шипуля знову противно зареготав. — Від цих листів залежатиме ваше життя і наші інтереси.
Женя був у відчаї. Це він, він винен у всьому! Ну нащо кинувся тікати від того юнака, що підсів до них? І Вітасика підбив. Там його чекають батьки. Радіють, що він нарешті знайшовся. А через його, Женіну, дурість не дочекаються. Тепер, може, й зовсім…
Женя підхопився:
— Пустіть Вітасика! Пустіть! Мене везіть, а його відпустіть! Ви ж хотіли. Його батьки там чекають, він пропав був.
Для Шипулі це було так несподівано, що він не одразу зреагував. І лише тоді, як Женя все це вигукнув, він знову притиснув його до сидіння:
— Лежи! Ну! «Відпустіть»! Розумний який! Уже пізно. Хочеш, щоб тепер ми пропали?.. Почекають батьки. Он уже ми приїхали.
Машина під'їжджала лісовою дорогою до якогось хутора на галявині, мабуть, лісництва.
— Щось дідуся не видно. Він завжди у цей час біля вуликів порається, — стурбовано сказав водій.
— Та чого ти нервуєш? Підгрібай. Ох, уже ці перелякані старички!
— Піди перевір, — буркотнув водій, зупиняючи «Жигулі» метрів за п'ятдесят від лісництва.
— Та нема ж шухеру, чого ти, — роздратовано сказав Шипуля, але з машини виліз. Хлопці вже піднялися й дивилися, як Шипуля, озираючись на всі боки, іде до будинку. От він уже прочинив хвіртку, зайшов на подвір'я, гукає:
— Діду! Де ви там?
Це сталося так раптово, що хлопці аж здригнулися.
Знизу, з трави, зметнулися вгору великі рибальські сіті, накрили Шипулю, і він, падаючи, забився в них, як велетенська дивовижна риба. Кілька чоловік у цивільному і двоє міліціонерів одночасно вискочили з різних боків — з-за повітки, з-за будинку, з-за копиці сіна — і кинулися до машини.
— У, чорт! — лайнувся водій, та зрушити машину з місця не встиг.
Женя обхопив його руками ззаду, затуляючи очі, й гукнув Вітасику:
— Ключ!
І коли водій зметнув догори руки, щоб вивільнитися від Женіних обіймів, Вітасик висмикнув ключа.
«Жигулі» вже оточили з усіх боків.
Першим, хто зазирнув у машину, був капітан Горбатюк.
— Живі? Здорові? — він полегшено зітхнув.
— Мало того, що живі-здорові, — просто геройські хлопці! — вигукнув вусатий міліціонер. — Діяли, як справжні оперативники.
— Молодці! Молодці! — тільки й сказав капітан.
Що може бути приємніше для хлоп'ячого серця — коли кажуть, що ти герой, а ти справді зробив щось таке, що не кожного дня роблять навіть найвідчайдушніші хлопці.
РОЗДІЛ XXII
Був пізній вечір наступного дня.
Два капітани знову сиділи на балконі свого дванадцятого поверху, дивилися на вогні міста і гомоніли. Власне, говорив переважно капітан Горбатюк, а капітан Попенко слухав, іноді щось питав, а іноді вставляв кілька слів.
— Ти собі не уявляєш, як я переживав за хлопців! Спершу несподівано зник Женя. І Костя Барановський, «сьомий», що його опікав. А я ж обіцяв батькам абсолютну безпеку. Ну, думаю, біда. Але потім Костя подзвонив з Хрястова. «Хлопці зустрілися, сидять на вокзалі, чекають електричку, я з них очей не зводжу». Ну, порядок!.. Трохи заспокоївся. Виїжджаю разом з групою у лісництво, до «дідуся»…
— А хто тебе вивів на «дідуся»? — спитав Попенко.
— Уяви собі, родич Граціанського. Дід Гогоня. Чесний, хороший чоловік, фронтовик, інвалід. Той «дідусь» до Граціанського з якимось дядечком вранці приїздив. Дід Гогоня його побачив, пізнав. І до дільничного: «Треба, каже, Борку рятувати, загине. Я того, каже, „дідуся“ ще з війни знаю, він мене забув, а я його ні. То страшний чоловік, був зрадником, поліцаєм. Тепер у Вовчому бору лісникує на відлюдді. Я думав, він тихо сидить, доживає, а він, бачте… Раз він у цьому ділі замішаний, діло криваве». А ще підштовхнуло діда й те, що Граціанські свого сина у льох замкнули. Щоб не виказав їх. Обурився дід. «Раз вони так, то і я мовчати не буду!»