— Знову ж таки родич Здоровега. Повідомив, що треба негайно зібрати велику суму, щоб начебто визволити з тюрми спільників. Але то була пастка, розставлена «доном Ригоренком». Вони хотіли вистежити, де ховає готівку Граціанський. І це їм вдалося. Вони вірно розрахували. Дізналися адресу матері і влаштували там засідку.
— Значить, Здоровега був у них на гачку? І «заклав» родича?
— Авжеж. А потім вони вирішили його прибрати. Коли заволоділи грошима Граціанського. Щоб не навів на слід. Причому руками неповнолітнього. Провести цю операцію чисто ми їм перешкодили. Знову ж таки, завдяки Жені, який навів нас на Шипулю. І ми почали за ними стежити…
— Ну, Здоровегу і Граціанського я в тебе, мабуть, заберу. Вони проходитимуть по моїй парафії.
— Забирай. Хоча доведеться нам працювати в контакті.
— Авжеж. І розкрадачі, і вбивці тепер в одній компанії.
Капітан Попенко на хвилину задумався, дивлячись на пригасаючі вже вогні майже нічного міста. Потім спитав:
— А чого все-таки Шипуля зазирав у бінокль до квартири Граціанських? Адже він прекрасно знав, що Граціанські поїхали у село. Шипулині «самбісти» уже ж були там.
— По-моєму, ці рекетири, крім усього, збиралися просто-напросто ще й обчистити квартиру Граціанських, користуючись їхньою відсутністю. Було що взяти. І Шипуля приглядався, розвідував, як би відключити сигналізацію.
— А для чого було викрадати Женю?
— По-перше, щоб залякати. Щоб не плутався під ногами. По-друге, їх справді цікавило, чи під підозрою в нас Граціанський. Від цього залежало їхнє до нього ставлення. Якщо під підозрою і його от-от заарештують — це одне, можна з ним не церемонитися. Якщо ні — то інша справа: його можна залякувати, шантажувати, вимагати, щоб він працював на «організацію».
— Той «дон Ригоренко» не дурний чоловік. Тому й небезпечний.
Вони трохи помовчали.
Потім капітан Горбатюк зітхнув і сказав:
— Одного лише ніяк не можу збагнути.
— Чого?
— Що ж то був за таємничий голос за спиною? Я ж його сам чув. На власні вуха.
— Знову ти! Ну — як хлопчисько! Кажу ж тобі — звичайнісінькі слухові галюцинації. Під впливом розповідей отого твого Жені. Дуже ти вразливий. А тут ще нервував, спав погано…
— Ні… ні… не в цьому справа… Просто ти дуже все пояснюєш, — капітан Горбатюк похитав головою. — Ех! Якби все незбагненне пояснювалося так просто…
— Тобі не в карному розшуку працювати, а у театрі юного глядача. Режисером. П'єси-казки ставити…
Капітан Горбатюк тільки махнув рукою.
РОЗДІЛ ОСТАННІЙ
У той час, коли два капітани гомоніли на балконі, Женя Кисіль лежав у ліжку і ніяк не міг заснути. Та й хіба можна було спокійно заснути після такого дня?
У школі був сьогодні невеличкий землетрус. Якби сейсмічна станція поставила у коридорах свої вимірювальні прилади, вони напевне зареєстрували б поштовхи силою два-три бали, не менше. На перервах робилося таке тупотіння, що дзвеніли шибки і падав на підлогу скелет у кабінеті анатомії. Вся школа бігла з усіх поверхів, з усіх класів на третій до п'ятого «б» — подивитися на Вітасика Дорошенка та Женю Кисіля.
По-перше, тому що Вітасик нарешті знайшовся.
По-друге, ходили якісь дивовижні чутки про його неймовірне перетворення.
По-трете, всі вже знали, що сьогодні вранці директорові Регіні Ігнатіївні дзвонив по телефону капітан Горбатюк і сказав, що порушує клопотання перед Управлінням Внутрішніх Справ про нагородження учнів п'ятого «б» класу Віталія Дорошенка та Євгена Кисіля цінними подарунками «За мужність і кмітливість, виявлену під час знешкодження і затримки небезпечної групи організованих злочинців». Так і було сказано. Дослівно. Секретарка директорші Стелла чула це на власні вуха. Двері кабінету були прочинені, і Регіна Ігнатіївна голосно повторила ці слова капітана Горбатюка.
Ну, а вже про однокласників з п'ятого «б» і говорити годі.
Хлопці заздро хихикали, дівчатка не давали їм проходу.
— Ах, які умнички-розумнички! — вигукувала староста Оксана Фіцелович.
— У п'ятому «а» всі тепер луснуть від горя, що в них нема таких, — казав Вова Шпиндель.
— Утерли ми їм носа, — казав Шурик Дармовис.
А Милочка Петриківська, красуня і принцеса Милочка, яка ніколи не удостоювала їх привітним поглядом, а дивилася завжди зверхньо й презирливо, тепер позирала на них так, як ніколи не позирала на Граціанського. Навіть коли слухала його плейєр.