— Читатимеш книжки при свічках — осліпнеш. — Читання залишалося для Дунка таємницею, хоча малий намагався його вчити.
— Але ж без свічки слів не можна розібрати, пане.
— Хочеш ляща у вухо? Що це за книжка?
Дунк побачив на сторінці яскраві барви, маленькі щити посеред літер.
— Гербовниця, пане.
— Шукаєш Скрипаля? Не знайдеш. Про заплотних лицарів у гербовницях не пишуть. Тільки про князів, зацних панів та славетних звитяжців.
— А я не його шукав. Так, бачив кілька значків у дворі… Приїхав князь Розставець, пане. На щиті в нього три бліді жіночі голови, на хвилях зелених та білих.
— Господар на Сестрах? Справді?
Трьома Сестрами звалися острови на затоці Кусень. Дунк чув, як септон проповідував, що ті острови є вертепом гріха та покуси. Казали, що гіршого кубла перемитників немає на усьому Вестеросі.
— Далеко ж від дому він заїхав. Мабуть, родич молодій дружині Маслоплава.
— Ні, зовсім не родич, пане.
— То приїхав попоїсти. На Трьох Сестрах їдять саму рибу, чи не так? А риба добряче набридає. До речі, ти добре попоїв? Я приніс тобі півкаплуна і трохи сиру.
Дунк взявся вигрібати харчі з кишені киреї.
— Нам подавали реберця, пане, — Яйк навіть не вийняв носа з книжки. — Пан Розставець бився за Чорного Дракона, пане.
— Як і старий пан Явтух. Може, не такий той дракон був і поганий, га?
— Може, пане, — відповів Яйк, — але…
— Я бачив драконяче яйце. — Дунк завбачливо долучив принесені харчі до їхніх сухарів та солонини. — Воно червоне, майже цілком. А в пана Кровокрука є драконяче яйце?
Яйк опустив книжку.
— Звідкіля? Він підлого роду.
— Він байстрюк, але роду чесного.
Так, пан Кровокрук народився не з того боку ковдри, як то кажуть люди, але батьків мав найвельможніших. Дунк зібрався був розповісти Яйкові про почуте, коли помітив його обличчя.
— Що в тебе з губою?
— Побився, пане.
— Ану дай подивлюся.
— Та нічого, тільки трохи кровило. Я змастив вином.
— З ким ти бився?
— З іншими зброєносцями. Вони казали…
— Байдуже, що вони казали. Що я тобі казав?
— Припнути язика і не спричиняти клопоту. — Малий торкнувся розбитої губи. — Але вони назвали мого батька братовбивцею.
«Він справді братовбивця, хлопче, хай і не зумисний.» Дунк сто разів казав Яйкові не брати подібні слова до уваги. «Ти ж знаєш правду. Цього досить.» Вони чули одне й те саме усюди: у корчмах і поганючих шинках, навколо табірних вогнищ у лісі та степу. Уся держава знала, як принц Маекар булавою розтрощив голову Баелорові Списоламу на Ясенбродській луці. Балачки про лихий намір були неминучі.
— Ну, то й назвали. Бо не знали, що принц Маекар — твій батько. Інакше б мовчали.
«В очі мовчали б. А за спиною — патякали б досхочу.»
— То що ти сказав тим зброєносцям, замість припнути язика?
Яйк зіщулився.
— Що принц Баелор загинув випадково, і що принц Маекар любив свого брата. А тоді зброєносець пана Аддама пожартував, що принц залюбив брата аж до смерті, а зброєносець пана Малора — що й іншого брата Аериса залюбить так само. Отоді я його і тріснув. Добряче тріснув.
— От би тебе добряче тріснути. Щоб на доданок до губи ще й вухо напухло. Твій батько саме так би й вчинив, якби був тут. Гадаєш, принцові Маекару потрібен такий захисник його честі? Що він казав тобі, коли відправляв зі мною?
— Вірно служити вам зброєносцем, не уникати ніякої роботи, терпіти всякі негаразди.
— А ще?
— Коритися законам короля, правилам лицарства і вашим наказам.
— А ще?
— Голити або фарбувати волосся, — неохоче продовжив малий, — нікому не казати свого імені.
Дунк кивнув.
— Скільки ж вина випив той хлопець?
— Він пив ячмінне пиво.
— Бачиш? То ячмінне пиво балакало, а не він. Слова — то вітер, Яйку. Хай собі летять мимо.
— Деякі слова — то вітер. А деякі — зрада. — Що не кажи, а хлопець вмів стояти на своєму. — Це зрадницький турнір, пане.
— Хіба тут самі зрадники? — Дунк заперечливо хитнув головою. — Та якщо навіть і так, їхня зрада сталася дуже давно. Чорний Дракон мертвий, а ті, хто йому служив, повтікали або отримали прощення. Та й неправда це. Он сини пана Маслоплава билися за обидві сторони.
— Ну то він — напівзрадник, пане.
— Радше був ним шістнадцять років тому. — Дункова легковажна зухвалість, викликана вином, розвіялася. Тепер він почувався роздратованим і майже тверезим. — Розпорядником забави є управитель пана Маслоплава на ймення Звитух. Знайди його та запиши мене. Стій, ні… справжнє ім’я казати не треба.
У такому великому та шляхетному товаристві хтось легко міг пригадати пана Дункана Високого з Ясенбродської луки.
— Запиши мене як Лицаря Шибениці.
Простий люд полюбляв, коли на турнірі з’являвся таємничий лицар.
Яйк обережно торкнувся пальцем розпухлої губи.
— Перепрошую, пане. Як Лицаря Шибениці?
— За малюнком на щиті.
— Гаразд, але ж…
— Роби, що кажуть. Ти вже досить начитався для цієї ночі.
І Дунк загасив свічку, прищипнувши її великим та вказівним пальцями.
IX
Сонце зійшло гаряче, важке, невмолиме.
Від білих стін замку піднімалися тремтливі хвилі спекоти. Повітря пропахло випаленою землею і пошматованою травою. Жоден подих вітру не ворушив біло-жовто-зелені корогви над цитаделлю та брамною баштою. Грім дуже непокоївся; Дунк його таким і не пам’ятав. Поки Яйк затягував попругу, кінь теліпав головою з боку в бік і навіть шкірив на малого свої добрячі зуби.
«Спекотно», подумав Дунк, «і людям, і коням». Такі вже вони, бойові коні — лагідний норов не про них. «А в цю спеку і самій Матері урвався б терпець.»
Посередині двору бійці почали чергову сутичку. Пан Гарберт виїзжав на золотистому румаку в чорних ладрах з червоно-білими зміями дому Пужел; пан Франклин — на гнідому коні у сірому шовковому чабраку з баштами-близнюками дому Фрей. Коли вони з’їхалися, червоно-білий спис розколовся чисто навпіл, а синій вибухнув трісками, але жоден лицар не впав з сідла. З глядацького помосту та від стражників на замкових стінах почулися вітання з оплесками, але короткі, ріденькі та мляві.
«Спека не дає й гукати як слід.» Дунк витер піт з лоба. «І битися не дає.» У голові неначе довбиш у литаври гупав. «Дайте мені виграти цю сутичку, тоді ще одну, і з мене досить.» Лицарі розвернули коней на кінцях поля і відкинули залишки списів — четвертої зламаної пари. «З яких три — зайві.» Дунк відкладав власне узброєння так довго, як тільки міг, але відчував, що спіднє вже прилипло до шкіри. «Просякнути потом — то ще не найгірше», сказав він собі, пригадуючи, як залізняки ринули через борт «Білої панни». До вечора того дня він просяк кров’ю з ніг до голови.
Пужел та Фрей взяли цілі списи і знову вдарили острогами коней. З кожним ударом копит від землі віялом порскали сухі грудки. Списи з тріском зламалися, Дунк зіщулився. «Це ж треба — так перепити, ще й об'їстися.» У голові спливали неясні спогади, як він тягнув молоду сходами нагору, як зустрів Яна Скрипаля і князя Пика на даху. «Що я робив на даху?» Здається, ми балакали про драконів, драконячі яйця, іще про щось, але…
Його роздуми перервав галас натовпу — одні ревіли з радощів, інші стогнали з розпачу. Дунк побачив золотистого коня, що трусив без вершника до кінця поля, а тим часом пан Гарберт Пужел мляво котився по землі. «Ще два герці, а тоді я.» Що скоріше він зіб’є з коня пана Утора, то швидше зможе зняти обладунок, випити чогось прохолодного та відпочити. До наступного герцю його не чіпатимуть принаймні годину.
Огрядний герольд пана Маслоплава видерся нагору глядацького помосту, аби викликати наступну пару бійців.