Выбрать главу

— Пан Арграв Незламний, — оголосив він, — лицар з Нюні, на службі в пана Маслоплава, господаря на Білостін’ї! Пан Глендон Буйцвіт, лицар Дуплястої Калини! Поля ставайте, честь здобувайте!

Глядацьким помостом пробігла хвиля реготу. Пан Арграв був сухорлявий, жилавий, загартований боями заплотний лицар у пом’ятому сірому обладунку, на коні без прикрас та ладрів. Дунк бачив багато таких: твердих, як старі корені, знавців нелегкого ремесла війни. Йому протистояв молодий пан Глендон на своєму замореному коникові, у важкій кольчузі та залізному шоломці з відкритим обличчям. Щит на лівій руці сяяв вогняним знаком його батька. «Йому б доброго панцира та повного шолома», подумав Дунк, «бо в такій броні вдарять у голову чи груди, й кінець».

Вочевидь, пана Глендона розлютили слова герольда. Він сердито затупотів конем по колу і заволав:

— Я не Глендон Буйцвіт, а Глендон Пал! Ти ще пошкодуєш про свої кпини, герольде! Май на увазі, в мені тече кров великого звитяжця!

Герольд відповісти не зізволив, а глядачі тільки гучніше зареготали з обурення молодого лицаря.

— Чого вони регочуть? — запитав Дунк уголос. — То він байстрюк, абощо?

Прізвище «Буйцвіт» давали за звичаєм байстрюкам, що народилися від шляхетних батьків у Обширі.

— І що там таке казали про калину?

— Я можу дізнатися, пане, — мовив Яйк.

— Ні. То не наш клопіт. Ти тримаєш мого шолома?

Пан Арграв та пан Глендон схилили списи перед паном та пані Маслоплав. Дунк побачив, як Маслоплав перехилився і зашепотів щось у вухо молодій. Та захихотіла.

— Так, пане.

Для захисту очей та голеної голови від сонця Яйк вдяг свого крислатого, плетеного з соломи бриля. Дунк полюбляв дражнити малого, глузуючи з того бриля, але зараз шкодував, що сам такого не має. Під цим сонцем краще вже на голові солома, аніж залізо. Дунк відкинув волосся з очей, двома руками насадив глухого шолома на голову і прикріпив до ринграфа. Підбивка смерділа старим потом, залізо важко лягло на голову та плечі. У голові досі гупало від пияцтва минулої ночі.

— Пане, — мовив Яйк, — ще не пізно відступити. Якщо втратите Грома та обладунок…

«То мені як лицареві кінець.»

— Чого б це я їх втратив? — обурився Дунк. Тим часом пан Арграв та пан Глендон роз’їхалися до протилежних кінців поля. — Хіба проти мене виїде Шторм-Реготун? Кого мені тут боятися?

— Майже усіх, пане.

— От за це точно отримаєш ляща у вухо. Пан Утор старший за мене років на десять, ще й наполовину менший.

Пан Арграв опустив забороло. Пан Глендон не мав чого опускати.

— Ви не билися у кінному двобої від часів Ясенбродської луки, пане.

«От зухвалий малий.»

— Я вправлявся.

Та, правду кажучи, не дуже ретельно. Коли траплялася нагода, бив по кільцях чи опудалі. А іноді наказував Яйкові вилізти на дерево і звісити щита чи бочарну клепку з годящої гілки.

— Ви краще б’єтеся мечем, аніж списом, — зазначив Яйк. — А як візьмете буздугана чи сокиру, то з вашою силою мало знайдете собі рівних.

У словах хлопця було досить правди, щоб роздратувати Дунка ще дужче.

— Тут не битимуться мечами та буздуганами, — буркнув він, поки син Вогнепала та пан Арграв Незламний рушали з місця. — Неси мого щита.

Яйк скривив мармизу і побіг по щита.

На тому боці двору спис пана Арграва стукнувся у щит пана Глендона і зіскочив убік, полишивши по собі довгу зарубку поперек комети. Але коронка на списі Пала вдарила точно у середину панцира супротивника з такою силою, що під тим луснула сідельна попруга. Лицар покотився пилюкою разом із сідлом. Дунк і не хотів, та мимоволі вразився. «Списом він б’є ще спритніше, ніж язиком меле.» І спитав себе, чи припинять тепер глузувати з юнака.

Засурмили знову, і сурмили так довго, що Дунк аж зіщулився. Герольд видерся нагору.

— Пан Джофрі з дому Крестав, господар на Лихомості й Захисник Бродів! Пан Кайл, на прізвисько Кіт з Мрячної Пустки! Поля ставайте, честь здобувайте!

Обладунок пан Кайл мав доброї роботи, але старий, безліч разів пом’ятий і подряпаний.

— На мене зглянулася сама Мати, пане Дункане, — мовив він до Дунка та Яйка по дорозі до бойовища. — Мене поставили проти князя Крестава, з яким я сам шукав зустрічі.

Якщо цього ранку хтось на полі почувався гірше за Дунка, то це мав бути пан Крестав, який на учті впився до нестями.

— Диво, що він після цієї ночі взагалі сидить у сідлі, — зазначив Дунк. — Перемога напевне буде ваша, пане.

— О ні, пане Дункане, — шовково посміхнувся пан Кайл. — Щоб сметанку лизати, котик мусить пам’ятати, коли солодко мурчати, а коли кігті випускати. Якщо спис його вельможності хоча б дряпне мого щита, я негайно покочуся землею. А коли віддаватиму коня та зброю, то підлещуся, як виросла майстерність їх вельможності з тієї пори, коли я зробив їм першого дерев’яного меча. Тоді вони мене згадають, і ще до кінця дня я стану лицарем Лихомостя в дружині пана Крестава.

Дунк трохи не ляпнув «Яка з того честь?», але натомість прикусив язика. Пан Кайл не першим із заплотних лицарів міняє свою вбогу честь на тепле місце коло панського вогню.

— Як скажете, — буркнув він. — Бажаю удачі. Або поразки, якщо вже така справа.

Князь Джофрі Крестав був хирлявий молодик двадцяти років. У обладунку та на коні він виглядав дещо ліпше, аніж минулої ночі лицем у калюжі вина. На щиті його був змальований жовтий кентавр, що натягав довгого лука; той самий кентавр прикрашав білого шовкового чабрака його коня, а також блищав золотом нагорі шолома. «Лицар, що має кентавра за герба, мусив би трохи краще сидіти верхи.» Дунк не знав, чи добре пан Кайл володіє списом, але на вид здавалося, що на князя Крестава тільки кахикни, і він сам злетить з сідла. «Ой леле, та він зараз впаде від того вітерця, якого Кіт здійме конем.»

Яйк потримав Громового повода, поки Дунк хвацько сідав у високе жорстке сідло. Сидячи верхи й чекаючи, він відчував на собі погляди. «Усім цікаво, чи той заплотний здоровань чогось вартий.» Дункові й самому хотілося це дізнатися. Та нехай, скоро взнає.

Кіт з Мрячної Пустки свого слова дотримав. Спис пана Крестава водило туди-сюди, поки той трусив полем, а спис пана Кайла був націлений твердо, але абияк. Жоден із них навіть не розігнав коня учвал. І все одно Кіт полетів через голову, коли коронка списа пана Джофрі якимсь дивом зачепила його плече. «А я гадав, усі коти спритно падають на лапи», подумав Дунк, поки заплотний лицар брязкав залізом у пилюці. Пан Крестав навіть списа не зламав; розвернувши коня, він кілька разів тицьнув ним у небо так, наче щойно переміг Лео Довгого Шпичака або Шторма-Реготуна. Кіт зняв шолома і побіг по свого коня.

— Щита, — наказав Дунк Яйкові. Хлопець подав. Дунк просунув ліву руку крізь ремінь і вхопив за держака. Вага щита додала йому трохи упевненості, хоча довжина заважала. Та й бачити шибеницю було якось незатишно. «Цей знак не віщує нічого доброго.» Він твердо вирішив перефарбувати щита якомога скоріше. «Помагай мені, Воїне, хутко мчати, вправно перемагати»,  молився він, поки герольд Маслоплава знову видирався сходами на поміст.

— Пан Утор Підлисток! — загримів його голос. — Лицар Шибениці. Поля ставайте, честь здобувайте!

— Обережніше, пане, — попередив Яйк, подаючи Дункові турнірного списа: тесане дерев’яне держално дванадцяти стоп завдовжки з круглою залізною коронкою, подібною до стиснутого кулака. — Інші зброєносці кажуть, що пан Утор швидкий і добре сидить у сідлі.

— Швидкий? — пирхнув Дунк. — В нього слимак на щиті. Що він знає про швидкість?

Дунк вдарив Грома п’ятами в боки і повільно рушив конем уперед з піднятим списом. «Одна перемога, і я нічого не втрачаю. А дві перемоги — й заживемо, як пани. У цьому товаристві дві перемоги — не така вже хитра штука.» Принаймні з жеребом йому пощастило. Міг би витягнути Старого Бика, пана Кірбі Піма чи ще якогось місцевого зуха. Дункові стало цікаво, чи розпорядник забави не ставить заплотних лицарів навмисне одного з одним, аби не принизити пихатих паничів поразкою на першому ж герці. Та байдуже. «Як казав старий, битимемо по одному ворогові за раз. Пан Утор — ось що зараз найважливіше.»