Вони з’їхалися під глядацьким помостом, де на подушках у тіні власного замкового муру сиділи пан та пані Маслоплав. Біля них розташувався князь Фрей, гойдаючи свого шмаркатого спадкоємця на коліні. Ціла шерега служниць стояла позаду з віялами, і все ж одамашковою сорочкою пана Маслоплава розтікалися плями поту, а волосся його пані сплуталося від липкої спеки. Їй було спекотно, нудно, незручно, але побачивши Дунка, вона так випнула груди, що той під шоломом аж зашарівся. Він схилив списа перед нею та її вельможним чоловіком. Те саме зробив пан Утор. Пан Маслоплав побажав обом шляхетного двобою, а його дружина показала язика.
Час настав. Дунк потрусив до південного кінця поля. За сто аршинів від нього супротивник займав своє місце. Сірий огир лицаря був менший за Грома, зате молодший та баскіший. На панові Уторі були лати, вкриті зеленою поливою, і срібляста кольчуга. Круглий шолом із заборолом прикрашали стрічки сірого та зеленого шовку, по зеленому полі щита повз сріблястий равлик. «Добрий обладунок і добрий кінь — то добрий викуп. Аби ж тільки вибити слимака із сідла.»
Засурмили до бою.
Грім рушив з місця легким чвалом. Дунк спрямував списа косо через кінську шию та дерев’яну перешкоду, що розділяла його і суперника. Щитом закрив ліву половину тіла. Схилився уперед, стиснувши ногами Грома. «Ми є одним цілим. Лицар, кінь, спис — це один звір із плоті, дерева й заліза.»
Пан Утор стрімко летів уперед, здіймаючи копитами свого сірого хмари пилу. На відстані в півсотні аршин від нього Дунк дав остроги Громові, аби той пішов учвал, і націлив кінець списа точно на срібного равлика. Жорстоке сонце, пилюка, спека, замок, пан Маслоплав з молодою дружиною, Скрипаль і пан Майнард, лицарі, зброєносці, машталіри, селяни… усе зникло. Залишився лише суперник.
Знову остроги. Грім полетів з усією швидкістю, яку мав у ногах. Назустріч поспішав равлик, підростаючи з кожним кроком довгих ніг сірого коня… але попереду равлика летів спис пана Утора із залізним кулаком на кінці. «В мене міцний щит, він витримає удар. Головне — це равлик. Поцілю равлика, і перемога моя.»
Коли між ними залишилося зо п’ять сажнів, пан Утор підняв кінця свого списа трохи вище. Дунк відчув громовий тріск у вухах — це влучив у ціль та зламався його власний спис. Рука і плече відчули удар, але очі його не побачили, бо тим часом залізний кулак пана Утора, підкріплений усією силою та вагою людини разом із конем, вдарив Дунка точно посеред лоба.
X
Дунк отямився на спині. Очі втупилися у діжкоподібне склепіння стелі. Якусь мить він не розумів, де знаходиться і як сюди потрапив. У голові лунали голоси, пливли обличчя: старий пан Арлан, Тансела Зависока, Беніс Бурощит, Червоняста Вдовиця, Баелор Списолам, Аеріон Ясний Принц, скорботна й навіжена пані Вайф. Та раптом у свідомості спливли усі події турніру, пекуче сонце, равлик, залізний кулак у обличчя. Він застогнав, перекотився на бік, зіп’явся на лікоть. Всередині черепа загупало, наче там довбиш гатив у велетенський полковий барабан. Втім, обидва ока все бачили. Та й дірки у голові бракувало. Він побачив, що знаходиться у якомусь льосі, оточений з обох боків барилами пива та вина. «Прохолодно тут», подумав він, «і питво під рукою». У роті відчувався смак крові, й Дунка це раптом налякало. Якщо він відкусив собі язика, то на додачу до тупого стане ще й німим.
— Доброго ранку, — прохрипів він, аби почути свій голос. Слова відлунювали стелею. Дунк спробував зіп’ястися на ноги, але від того стеля закрутилася вихором.
— Поволі, поволі, — мовив тремтливий голос десь поруч. Біля ліжка з’явився згорблений старий, вдягнений у рясу таку ж сіру, як його довге сиве волосся. Навколо шиї він носив маестерського ланцюга з ланок різних металів, обличчя мав посічене зморшками, а по обидва боки чималого, схожого на дзьоб носа пролягли глибокі западини.
— Не рухайтеся і покажіть ваші очі.
Він зазирнув Дункові у ліве око, потім у праве, розкриваючи їх великим та вказівним пальцями.
— Голова болить.
Маестер пирхнув.
— Та ви дякуйте, що вона досі є в вас на плечах, пане лицарю. Ось це має трохи допомогти. Пийте.
Дунк примусив себе проковтнути гидке питво до останньої краплі й спромігся не виблювати його назад.
— Турнір, — мовив він, витираючи рота тилом долоні. — Розкажіть. Що там сталося?
— Та сама дурня, яка завжди стається на таких збіговиськах. Вояки збивають один одного з коней довгими дрючками. Небіж князя Рідколіса зламав собі зап’ястка, пан Еден Різлей потрощив ногу, втрапивши нею під коня. Але поки що нікого не вбили. Хоча за вас я непокоївся, пане.
— Мене вибили з сідла, так?
Голова досі здавалася набитою вовною, інакше б він ніколи не спитав таку дурницю. Дунк пошкодував про свою тупість, щойно вимовив запитання.
— Гупнуло так, що нагорі найвищого муру було чути. Ті, хто поставили на вас добрі гроші, були в розпачі, а ваш зброєносець аж не тямив себе. Він би й досі сидів коло вас, якби я його не вигнав. Мені тут дітлахи ні до чого, от я і нагадав йому про його обов’язок.
Дунк вирішив, що йому теж незле нагадати, про що йдеться.
— Який ще обов’язок?
— Розпорядитися вашим конем, пане. А також зброєю та обладунком.
— А, так, — згадав Дунк. Хлопець був добрим зброєносцем і знав свою службу. «Я втратив меча старого та обладунок, який мені скував Баш-Булат.»
— Ваш приятель-скрипалик теж нагодився. Звелів мені наглядати за вами якнайкраще. Його я теж вигнав геть.
— Скільки часу я вже під вашим наглядом? — Дунк зігнув пальці правиці. Начебто усі працювали. «Тільки голова болить, та пан Арлан казав, що я однак нею не користуюся.»
— Чотири години, судячи з сонячного годинника.
Чотири години — ще не так погано. Колись він чув оповідку про лицаря, який після удару пролежав сорок років і прокинувся зовсім старим та змарнілим.
— Чи не знаєте, пан Утор виграв свого другого герця?
Може, Слимак навіть виграє турнір. Поразка здавалася б менш ганебною, якби Дунк міг сказати, що програв кращому лицареві на чесному полі.
— Отой ваш суперник? Авжеж. Вибив пана Аддама Фрея, брата молодої у перших, здібного молодого вояка. Її вельможність зомліли, коли пан Аддам гепнувся з коня. Довелося відвести до опочивальні.
Дунк примусив себе встати, хитаючись. Маестер допоміг йому не впасти.
— Де мій одяг? Я мушу йти. Я маю… повинен…
— Якщо не можете згадати, то справа не надто нагальна, — роздратовано відмахнувся маестер. — Я б порадив вам деякий час уникати жирного харчу, міцних напоїв та подальших ударів межи очі… але давно зрозумів, що лицарі глухі до здорового глузду. Ідіть собі. Мені ще інших дурнів лікувати.
XI
Назовні Дунк першим побачив яструба, який літав широкими колами по блакитному небі, й позаздрив птахові. На сході збиралися хмари, темні, як Дунків настрій. Поки він шукав дороги назад на турнірне поле, сонце гупало йому по голові, наче молот по ковадлі. Земля вислизала з-під ніг… чи це ноги не тримали? Вибираючись сходами з льоха, він двічі трохи не впав. «Треба було слухати Яйка.»
Він повільно перетнув зовнішній двір, обходячи натовп. Посеред поля тілистий пан Алин Глушняк шкутильгав між двох зброєносців. Сталася чергова перемога молодого Глендона Пала. Третій зброєносець ніс його шолома з поламаними пишними пір’їнами.
— Пан Ян Скрипаль! — оголосив герольд. — Пан Франклин з дому Фрей, лицар Близнюків, у службі князя Переїзду! Поля ставайте, честь здобувайте!