— Може, на пиво та гарячу вечерю я б нашкріб, та на постіль точно не дам. Ще треба чимось заплатити за перевіз.
Останнього разу, коли він перетинав озеро, перевізник узяв з нього якихось кілька мідяків. Але то було шість років тому, ба навіть сім. З тієї пори усе подорожчало.
— Ну, — мовив Яйк, — переїхати можна і чоботом.
— Не можна, — заперечив Дунк, — обійдемося без чобота.
Чобіт міг накликати біду. «Підуть чутки. Люди полюбляють пліткувати.» Його зброєносець недарма ходив лисий: Яйк мав волошкові очі старої Валірії та волосся, що сяяло пасмами куваного золота, переплетеного зі сріблом. Для нього відростити волосся — все одно що почепити на груди герба з триголовим драконом. На Вестеросі настали неспокійні часи, і краще не спокушати долю.
— Ще раз згадаєш про свій клятий чобіт — такого ляща дам у вухо, що перелетиш через те озеро.
— Я б краще переплив, пане.
На відміну від Дунка, Яйк умів плавати дуже добре. Раптом хлопець крутнувся у сідлі.
— Пане! Хтось їде шляхом позаду нас. Чуєте коней?
— Я не глухий. — Дунк ще й пилюку бачив. — Великий загін, до того ж поспішає.
— Гадаєте, то розбійники?! — Яйк звівся на стременах, радше збуджений, аніж зляканий. Така вже в малого була вдача.
— Так галасують на дорозі не розбійники, а вельможні пани з почтом.
Дунк смикнув за руків’я меча, щоб перевірити, як виходить з піхов клинок.
— А от нам краще заховатися обабіч дороги. Хай їдуть собі. Пани бувають різні.
Обережність не зашкодить. Коли на Залізному Троні сидів ласкавий король Даерон, на дорогах було безпечно. Не те, що зараз.
Вони з Яйком заховалися за кущем терену. Дунк зняв свого щита з мула і надів на руку. Довгастий, загострений знизу клином, облямований залізом сосновий щит був старий, високий та важкий. Дунк купив його у Камінному Септі навзамін щита, якого Довговерх порубав на тріски у їхньому річковому двобої, та не мав часу, аби змалювати на щиті свого в’яза і падаючу зірку, тому знак — похмурий сірий повішеник на шибениці — тимчасово лишився від попереднього хазяїна. Малюнок не був йому до вподоби, зате щита віддавали задешево.
Перші вершники пролетіли повз них за якусь мить — два молоді паничі на баских румаках. Панич на гнідому мав на собі відкритого шолома визолоченої криці з трьома високими пір’їнами: білою, червоною та золотою. Такі самі прикрашали й кінського налобника. Воронець обабіч першого був вдягнений у лазурово-золоті ладри; коли він блискавкою мчав мимо, його чабраком бігли кучері від вітру. Вершники галопували поруч, тюгукаючи, сміючись та розвіваючи довгими киреями.
Третій пан їхав слідом статечніше — на чолі довгої валки, що нараховувала зо два з половиною десятки людей. Там були машталіри, кухарі, пахолки трьох лицарів, кінні арбалетники та щитники, а до того з десяток возів, навантажених лицарією, шатрами та усяким харчем. З панового сідла висів його щит — темно-жовтогарячий з трьома чорними замками. Дунк начебто пам’ятав цього герба, але звідкіля? Володар герба був уже немолодий, похмурий, з невдоволено скривленим ротом та коротко підрізаною, побитою сивиною бородою.
«Може, він був на Ясенбродській луці», подумав Дунк. «Або ж ми з паном Арланом служили в його замку». Старий заплотний лицар перебував за багато років на службі у стількох замках та панських обійстях, що Дунк і половини згадати не міг.
Раптом пан різко натяг повід і зиркнув на тереновий кущ.
— Гей ти, за кущем! Ану виходь.
За його спиною два арбалетники наклали стріли на тятиви. Решта їхала собі далі.
Дунк вийшов крізь високу траву зі щитом на плечі та рукою на руків’ї меча. Від пояса та вище він був голий, на обличчя лягла руда маска від пилу, що здійняли коні. Дунк розумів невтішно, яким незугарним має видаватися; втім, спершу подорожнім впав у око його зріст, і ті аж принишкли.
— Ми не бажаємо сварки, мосьпане. Нас тут двоє: я і мій зброєносець.
Він кивнув Яйкові, щоб той виходив.
— Зброєносець? То ти називаєш себе лицарем?
Дункові не сподобалося, як панок на нього дивився. «Цими очима можна людину білувати». Він відчув за доцільне прибрати руку з меча.
— Так, я — заплотний лицар, шукаю служби.
— Кожен розбійник, якого я вішав, казав те саме. Ваш знак на щиті може виявитися пророчим, пане лицарю… якщо ви не брешете про своє звання. Шибениця й повішеник… це ваш герб?
— Ні, мосьпане. Я не встиг перемалювати щита.
— Чого? Тікали від родичів убитого?
— Я купив його за чесні гроші. — «Три замки, чорні на жовтогарячому… де я їх бачив?» — Я не розбійник.
Панові очі дивилися гостро, мов два кремені.
— Звідки в вас той рубець на щоці? Від нагайки?
— Від кинджала. Моє обличчя — то не ваша справа, шановний.
— Мені судити, що моя справа, а що ні.
Тим часом два молодші лицарі повернулися ристю, щоб подивитися, де це затримується головна валка.
— Онде ти, Гормику! — вигукнув вершник на воронці: худорлявий та гнучкий молодик з гарним, чисто голеним обличчям шляхетних обрисів. На його комір спадало чорне блискуче волосся. Жупан був синього шовку, облямований золотим єдвабом. На грудях золотою ниткою було вигаптувано зубчастого хреста, з золотими скрипками у першій і третій чверті та золотими мечами у другій і четвертій. Очі, що пасували до темної блакиті жупана, сяяли лукавою веселинкою.
— Алин вже злякався, що ти з коня впав. Ох, боюся, це він таку відмовку вигадав, щоб не лишитися ганебно ковтати пилюку позаду!
— Хто ці двоє злодюжок? — запитав вершник на гнідому.
Яйк аж сіпнувся від образи.
— Не смійте кликати нас злодіями! Це ваша пилюка, панове, змусила нас з'їхати з дороги і заховатися, аби не втрапити до розбійників! Мій хазяїн — лицар Дункан Високий, а я його зброєносець.
Паничі звернули на слова малого не більше уваги, ніж на жаб’яче кумкання.
— Здається, здоровішого лобуряки я ще не бачив, — оголосив лицар трьох пір’їн. Він мав пухке обличчя і шапку кучерявого волосся кольору темного меду. — У сажня заввишки, б’юся об заклад. Мабуть, як падає, то аж земля стугонить.
Дункові аж обличчя зачервонілося з люті. «Ти програв свій заклад, паничу», майнула думка. Яйків брат Аемон колись зміряв його і знайшов, що до сажня не вистачає піввершка.
— Ото ваш бойовий кінь, пане Цибане? — запитав панич з пір’ям. — Краще порізати його на м’ясо, більше зиску буде.
— Пан Алин часто забуває шляхетний звичай, — мовив чорнявий. — Прошу вас, пане лицарю, пробачити йому грубі слова. Алине, проси пана Дункана вибачити тобі.
— Що ж поробиш… вибачайте, пане. — Він не чекав відповіді, а розвернув гнідого і затрусив дорогою.
Інший лицар залишився.
— Ви прямуєте на весілля, пане?
Паничева чемність чомусь підбурювала Дунка добряче смикнути його за волосся. Та він придушив свої поривання і відповів:
— Ми до перевозу, вельможний пане.
— Ми також… але вельможні тут тільки Гормик і отой жевжик, що поїхав уперед — Алин Глушняк. Я ж такий самий мандрівний заплотний лицар, як і ви. Мене кличуть Яном Скрипалем.
Еге ж, ім'я саме на заплотного лицаря. Але Дунк ніколи не бачив, щоб заплотний лицар так розкішно вдягався, узброювався та виїжджав. «Лицар з-під золотого заплоту», майнула в нього думка.
— Моє ім’я ви вже знаєте, а зброєносця кличуть Яйком.
— Мої вітання, панове. То їдьмо з нами до Білостін’я і зламаймо кілька списів на знак весілля князя Маслоплава. Ручуся, ви вмієте за себе постояти.
Дунк не бився на турнірах з часів Ясенбродської луки. «Якби виграти кілька викупів, то на шляху до півночі ми б їли, як вельможі», подумав він. Але тут пан із трьома замками на щиті мовив:
— Панові Дункану час рушати своєю дорогою. Та й нам теж.
Ян Скрипаль не звернув на старого жодної уваги.