— Спробуйте не кричати.
Тоді витяг смугу шовку з киплячого вина і взявся промивати рану.
Дунк не кричав. Він скреготав зубами, вкусив собі язика і гатив кулаком по стегні так, що напевне лишив синці, але не кричав. З решти сорочки пан Майнард зробив тугу перев’язку на руку.
— Ну, як воно? — запитав Майнард Бросквин, коли закінчив.
— Паскудно. — Дунка аж пересмикнуло. — То де Яйк?
— Я ж казав, де. Разом з богами.
Дунк сягнув здоровою рукою і вхопив Бросквина за горло.
— Ану кажіть ясніше. Обридли мені натяки та миги. Кажіть негайно, де знайти хлопця, бо зламаю шию до дідька, друг ви мені чи ворог!
— У септі. Але перш ніж піти туди, раджу озброїтися. — Пан Майнард посміхнувся. — Сподіваюся, хоч цей натяк ви зрозуміли?
XVII
Першу зупинку він зробив коло шатра пана Утора Підлистка.
Ковзнувши всередину, Дунк побачив зброєносця Віла, який прав хазяйськє спіднє, схилившись над балійкою.
— Знову ви? Пан Утор на учті. Чого вам треба?
— Мого меча та щита.
— Ви принесли викуп?
— Ні.
— То чого я маю їх віддавати?
— Бо я їх потребую.
— А мені до того що?
— А ось що: спробуєш мені завадити — придушу.
Віл розкрив рота і хапнув повітря.
— Онде… у кутку лежать.
XVIII
Перед замковим септом Дунк на хвильку зупинився. «Хоч би боги зглянулися, і я не спізнився.» Пояс із мечем висів на звичному місці, туго затягнутий навколо стану. До пораненої руки він сяк-так припасував щита з шибеницею. Від його ваги Дунка з кожним кроком пересмикувало, і він боявся, що заволає з болю, якщо хтось бодай торкнеться щита.
Повагавшись, він штовхнув двері септу здоровою рукою. Всередині його зустріли тиша і морок, який розганяли тільки свічки на олтарях Семи. Перед Воїном горіло їх найбільше, що й не диво для турніру: багато лицарів приходили сюди молитися про силу та мужність перед герцями. Олтар Мороку тонув у тінях; на ньому горіла лише одна свічка. Перед Матір’ю та Батьком горіло з десяток; перед Ковалем та Дівою трохи менше. А перед яскравою лампадою Стариці стояв на колінах князь Амброз Маслоплав зі схиленою головою та мовчазним проханням дарувати йому мудрості.
Він був не один. Щойно Дунк рушив у князів бік, як його перестріли двоє стражників з суворими обличчями під шоломцями. Обидва мали на собі кольчуги та вапенроки з біло-зелено-жовтими хвилями дому Маслоплав.
— Стійте, пане, — мовив один. — Вам тут нема чого робити.
— Ще й як є! Я ж казав, що він мене знайде.
Голос був Яйків. Коли він виступив з тіней під образом Батька, виблискуючи поголеною головою у світлі свічок, Дунк мало не кинувся до нього, аби заволати з радості, схопити на руки і розчавити в обіймах. Але щось у голосі Яйка примусило його завагатися. «Він радше гнівається, аніж боїться. Он який суворий — вперше таким бачу. А Маслоплав стоїть на колінах. Щось тут дивне робиться.»
Пан Маслоплав скочив на ноги. Навіть у темнавому світлі свічок було видно, який він блідий та спітнілий.
— Пропустіть, — наказав він стражникам, а коли вони відійшли, майнув Дункові підійти ближче. — Я не кривдив хлопчика. Я добре знав його батька, коли служив Правицею Короля. Принц Маекар має знати, що я не бажав, аби так сталося.
— Дізнається, — пообіцяв Дунк. «Але що тут відбувається?»
— Пик! Це він усе затіяв, Седмицею присягаюся. — Князь Маслоплав поклав одну руку на олтар. — Хай поб’ють мене боги на цьому самому місці, якщо брешу. Це він наказував мені, кого запросити, а кого — ні. А сам притяг сюди свого молодого самозванця. Я не хотів ніякої зради, ви маєте мені вірити. Том Гедль, от хто мене змусив, я правду кажу. Це мій зять, він одружений з моєю старшою дочкою. Але я його не захищатиму, бо він зрадник.
— Він ваш поборник, ваш спис і щит, — холодно мовив Яйк. — Якщо він бере участь у заколоті, то й ви теж.
«Мовчи!», трохи не заволав на весь голос Дунк. «Твій довгий язик доведе нас до могили.»
Але Маслоплав, здається, тільки налякався ще більше.
— Паночку добрий, ви все не так зрозуміли. Гедль очолює мою дружину, всю замкову варту…
— Але ж мають бути серед неї вірні вам стражники, — зазначив Яйк.
— Ось вони тут, — відповів пан Маслоплав. — Є ще декілька. Визнаю, я злегковажив, але ніколи не зраджував! Ми з Фреєм з самого початку сумнівалися у самозванцеві князя Пика. В нього ж немає меча! Якби він був сином свого батька, Лихий Булат віддав би йому Чорножар. Та й усі ті балачки про дракона… божевілля, суцільне божевілля і жахлива дурня!
Його вельможність витер піт з лоба рукавом.
— А тепер ще й яйце вкрали. Те саме драконяче яйце, яке мій дід отримав від самого короля як нагороду за вірну службу. Воно ще вранці було на місці, коли я прокинувся. Варта клянеться, що ніхто не входив до опочивальні й не виходив з неї. Може, пан Пик їх підкупив, цього я не скажу напевне, але яйце зникло. А воно ж їм потрібне, інакше…
«Інакше дракон налупиться деінде», подумав Дунк. Якби на Вестеросі з’явився живий дракон, пани та хлопи ринули б натовпом під прапори того принца, який прибрав би дракона собі до рук.
— Пане, — мовив Дунк, — чи можна… мого зброєносця на кілька слів, якщо ваша ласка.
— Як забажаєте, пане. — Князь Маслоплав повернувся на коліна для молитви.
Дунк відвів Яйка убік і став на одне коліно, аби дивитися йому в обличчя.
— Зараз дам тобі такого ляща у вухо, що голова потилицею наперед стане. Так і ходитимеш решту життя, дивлячись, звідки прийшов, а не куди йдеш.
— Та й слід було б. — Яйк мав совість винувато похнюпитися. — Вибачте мені. Я тільки хотів послати крука до батька.
«Щоб зберегти мою лицарію. Хлопчик ніколи не бажав мені нічого, окрім добра.» Дунк озирнувся туди, де молився Маслоплав.
— Що ти йому зробив?
— Налякав, пане.
— Сам бачу. Ще до ранку зітре собі коліна.
— Я не знав, що робити, пане. Маестер потяг мене до них, щойно побачив батькового персня.
— До них?
— До князя Маслоплава та князя Фрея, пане. Там іще варта була. Усі ходили якісь засмучені. Бо хтось вкрав драконяче яйце.
— Сподіваюся, не ти?
Яйк затрусив головою.
— Та ні, пане. Я знав, що втрапив у біду, коли маестер показав панові Маслоплаву мого персня. Я вже думав сказати, що вкрав його, та він би, мабуть, не повірив. А тоді я згадав, як батько переказували слова пана Кровокрука: ліпше лякати, аніж лякатися. От і сказав йому, що батько прислали нас сюди усе вивідати, а самі вони вже йдуть з військом, і що його вельможності краще відпустити мене і кинути думку про зраду, поки ще голова на плечах сидить. — Він сором’язливо посміхнувся. — Вийшло навіть краще, ніж я гадав, пане.
Дункові схотілося вхопити малого за плечі й трусити так, щоб аж зуби стукотіли. «Це тобі не іграшки!», прагнув заревти він. «Йдеться про життя і смерть!»
— А князь Фрей теж усе чув?
— Так. Він побажав панові Маслоплаву подружнього щастя і оголосив, що негайно повертається до Близнюків. Саме тоді його вельможність повели нас сюди молитися.
«Фрей має куди тікати», подумав Дунк, «а от Маслоплав — ні. Тому тутешній господар рано чи пізно зацікавиться, де це подівся принц Маекар з військом.»
— Якщо князь Пик дізнається, що ти у замку…
Зовнішні двері септу з хряскотом прочинилися. Дунк обернувся і побачив Чорного Тома Гедля у кольчузі та латах; з його просяклої дощем киреї стікала вода, збираючись калюжею коло ніг. Разом з ним з’явився десяток стражників зі списами та сокирами. Позаду них небом блимали білі та блакитні блискавки, миготіли перемінливими тіньми на білій кам’яній підлозі. Від подиху вологого вітру усі свічки в септі шалено затанцювали.
«Семеро дідьків у сімох пеклах», тільки й спромігся подумати Дунк перед тим, як Гедль мовив: