— З кожним роком їх чомусь стає дедалі більше, — зазначив пан Майнард. — Та Булвер своє відвоював. Подивіться-но самі. За шістдесят, м’якотілий, жирний, майже сліпий на праве око.
— Не турбуйтеся шукати переможця по всьому замкові, — мовив голос позаду Дунка. — Осьде я, панове. Дивіться і звеселяйтеся.
Дунк обернувся і побачив над собою пана Яна Скрипаля з загадковою усмішкою на вустах. Він мав на собі білого шовкового кунтуша з прорізними рукавами, облямованими червоним єдвабом, такими довгими, що їхні кінці висіли нижче колін. На грудях в нього висів важкий срібний ланцюг з величезними чорними аметистами, які пасували до його очей. «Той ланцюг коштує дорожче за все, що в мене є», подумав Дунк.
Вино додало рум’янцю щокам пана Глендона та запалило полум’ям його прищі.
— Хто ви такий, аби отак вихвалятися?
— Мене кличуть Яном Скрипалем.
— То ви музика чи воїн?
— Так сталося, що я можу зіграти гарної пісні хоч на списі, хоч на просмоленому луці. На кожному весіллі потрібен співець, а на кожному турнірі — таємничий лицар. Можна мені до вас? Маслоплав шляхетно припросив мене до помосту, але мені краще сидиться у товаристві моїх братів-заплотних лицарів, ніж серед рожевих пань та поважних старців.
Скрипаль ляснув Дунка по плечі.
— Будьте мені другом і посуньтеся, пане Дункане.
Дунк посунувся.
— Вам уже не дісталося страви, пане.
— То байдуже. Я знаю, де в Маслоплава кухня. Але вино, сподіваюся, знайдеться?
Від Скрипаля пливли пахощі помаранчів та лимонів з присмаком якоїсь невідомої східної прянощі. Може, мускатного горіха. Дунк не сказав би напевне. Що він, зрештою, знав про мускатні горіхи?
— Ваші вихваляння не надто шляхетні, — заявив пан Глендон.
— Хіба? Тоді мушу просити вас про вибачення. Я б ніколи не завдав образи синові Вогнепала.
Юнака це застигло зненацька.
— То ви знаєте, хто я?
— Син свого батька, сподіваюся.
— Дивіться-но, — вказав пан Кайл-Кіт. — Весільний пиріг.
Його штовхали крізь двері шестеро кухарчуків на широкому возику з коліщатами. Пиріг був рум’яний, хрумкий та величезний. Зсередини нього доносилися звуки: цвірінькання, квохтання, тукотіння. Пан та пані Маслоплав зійшли з підвищення, щоб зустріти пиріг, разом тримаючи у руках меча. Коли вони розрізали його навпіл, зсередини вилетіло і почало пурхати палатою з півсотні пташок. На інших весільних бенкетах, які відвідував Дунк, пироги наповнювали самими голубами чи якимись співочими птахами, але у цей посадили одразу сойок, жайворонків, різного роду голубів, пересмішників, солов’їв, малих брунатних горобців і навіть великого червоного папугу.
— Двадцять і один різновид птахів, — зазначив пан Кайл.
— Двадцять і один різновид пташиного посліду на голову, — підхопив пан Майнард.
— Ви не маєте поетики у серці, пане мій.
— Зате ви маєте лайно на плечі.
— Так і треба наповнювати пиріг, — пирхнув пан Кайл, чистячи жупана. — Пиріг позначає шлюб, а в справжньому шлюбі є багато усього: радість і горе, біль та насолода, кохання, хіть і вірність. Ось і птахів має бути багато різних. Ніхто з чоловіків не знає достеменно, що йому принесе нова дружина.
— Дірку між ніг, — відповів Бросквин, — бо навіщо ж беруть дружин?
Дунк відсунувся від столу.
— Піду вийду на свіже повітря.
Насправді він ішов відлити, але у шляхетному товаристві личило казати про свіже повітря.
— Прошу добродіїв вибачити мені.
— Поспішіть назад, пане, — закликав Скрипаль. — Ще будуть жонглери, та й вкладання на постіль пропускати не варто.
Знадвору нічний вітер лизнув Дунка, наче язик велетенського звіра. Втоптана земля двору, здавалося, рухалася під ногами… а може, це він хитався. Поле для турніру було влаштоване посередині зовнішнього двору. Між стінами збудували триярусний поміст для глядачів, щоб пан Маслоплав та його шляхетні гості могли сидіти у затінку на подушках. На обох кінцях поля стояли шатра, де лицарі могли вдягнути обладунки. Напоготові чекали стійки з турнірними списами.
Коли подих вітру на мить розвіяв прапори над головою, Дунк відчув запах вапна, яким було побілено перепону між вершниками на полі. А тоді рушив на пошуки внутрішнього двору, аби знайти Яйка і надіслати його до розпорядника забави — зброєносець мав записати хазяїна до двобоїв, такий був його обов’язок.
Але Білостін’я Дунк не знав, тому рушив у геть протилежний бік і опинився коло псярні, де хорти почули його запах і вибухнули гавкотом та гарчанням. «Чи то горлянку мені хочуть вирвати», подумав він, «чи то каплуна з кишені поцупити». Він повернувся тим шляхом, яким прийшов, проминув септ. Якась жінка пробігла мимо, задихаючись від сміху, а за нею гнався лисий лицар, падаючи на кожному кроці. Зрештою жінка мусила повернутися і допомогти йому підвестися. «Треба піти до септу і попрохати Седмицю поставити мені отого лицаря за першого супротивника.» Але так чинити не личить побожному воїнові. «Мені б краще до нужника, а не до септа.» Десь недалеко були кущі… онде під прогоном білих кам’яних сходів. «Та й кущі нічим не гірші.» Він пропхався досередини і розв’язав штани. Міхур ладний був луснути. Струмінь, здавалося, не скінчиться ніколи.
Десь нагорі відкрилися двері. Дунк почув кроки на сходах, човгання чобіт по каменю.
— …оці злидні, що ти нам тицяєш у очі. Без Лихого Булата…
— Гойдав я того Лихого Булата, — пробурчав знайомий голос. — Жодному байстрюкові не можна вірити, навіть йому. Кілька перемог, і він хутенько гайне через море.
«Князь Пик». Дунк затамував подих… і струмінь теж.
— Легше балакати про перемоги, аніж здобувати їх.
Цей співбесідник мав глибший голос, аніж Пик: басовито гуркотів, мов із бочки, ще й люто-завзято.
— Старий Молочар хоче, щоб його отримав хлопець. І решта теж вимагатиме. Ловке базікання та гарнюні очі того не замінять.
— Дракон би вирішив усе. Принц наполягає, що яйце вилупиться. Він бачив це уві сні — так само, як смерть братів. Живий дракон переманить на наш бік стільки вояків, скільки нам заманеться.
— Сон — то ще не дракон. Кажу тобі, Кровокрук не витрачає час на сни. І нам потрібен воїн, а не сонько. Чи є хлопець справжнім сином свого батька?
— Ти роби, що обіцяв, а то вже моя справа. Щойно матимемо золото Маслоплава і мечі дому Фрей, як Гаренгол піде за нами, а тоді й Бракени. Ото розуміє, що не здатен встояти сам…
Розмова віддалялася, голоси слабшали, і Дунків струмінь знову зацибенів. Потім він струсив краплі, зав’язав штани і пробурмотів: «Син свого батька. Це ще хто? Син Вогнепала?».
Поки він вибрався з-під сходів, двоє панів уже далеко відійшли двором. Дунк трохи не закричав їм услід, щоб побачити обличчя, але схаменувся, бо був один і неозброєний, ще й добряче напідпитку. «Та яке там — п’яний, як чіп.» Він постояв і поміркував ще трохи, а тоді закрокував назад до трапезної.
Всередині саме подали останню страву, і почалися веселощі. Одна з дочок пана Фрея зіграла «Два серця б’ються як одне» на високій арфі. Вийшло жалюгідно. Штукарі кидали один одному палаючі смолоскипи, стрибали й переверталися у повітрі. Небіж пана Фрея заспівав «Ведмедя та красну дівку», а пан Кірбі Пім став вибивати лад на столі дерев’яною ложкою. Пісню підхопили інші, й зрештою заревла уся палата: «Бурий, чорний, волохатий, жив ведмідь побіля хати!» Пан Крестав відійшов до сну за столом, вклавши обличчя у калюжу вина. Тим часом пані Вирвел почала рюмсати й голосити, але чого саме, достеменно ніхто не відав.
Вина лилися рікою. Міцні вертоградські червоні поступилися місцем тутешнім зборам; принаймні так казав Скрипаль, бо Дунк, правду кажучи, різниці не помітив. Була тут і трав’яна наливка, якої він теж скуштував келиха. «Може, наступного питиму аж через рік.» Інші заплотні лицарі — усі як один хвацькі бабії, якщо вірити їхнім словам — забалакали про жінок, яких знали. Дунк раптом спитав себе, де це сьогодні може бути Тансела. Де була пані Роганна, він знав: у своєму ліжку в замку Холоднокоп, поруч із старим паном Явтухом, який хропить собі крізь вуса. Тому спробував про неї не думати. «Цікаво, а вона про мене думає?», запитав він себе.