— Даемон! — рушив він наосліп. — Тут написано «Даемон». Але жодного короля Даемона не було, тільки…
— Самозванець. Так, Даемон Чорножар під час свого повстання карбував власну монету.
— Так і так золото, — заперечив Віл. — Незгірш інших драконів, мосьпане.
Слимак дав йому ляща по голові.
— Телепень. Так, це золото. Бунтівницьке золото. Зрадницьке золото. Мати таку монету при собі — це вже зрада, а передавати її далі — подвійна зрада. Монету доведеться переплавити.
Він вдарив зброєносця ще раз.
— Зникни з очей, дурню. Нам із цим добрим лицарем є про що побалакати.
Віл поспіхом забрався з намету.
— Сідайте, — гречно запропонував пан Утор. — Вип’єте вина?
У своєму власному наметі Підлисток здавався геть іншою людиною, аніж на учті. «Равлик вміє ховатися у шкаралупі», подумав Дунк.
— Дякую, не треба.
Він кинув золотого назад панові Утору. «Зрадницьке золото. Чорножарове золото. Яйк казав, що це зрадницький турнір, а я не слухав.» Треба буде вибачитися перед малим.
— Та хоч трохи, — наполягав Підлисток. — Схоже, вам не завадить перехилити чарку-другу.
Він налив два келихи вина і передав одного Дункові. Без обладунку пан Утор скидався радше на купця, аніж на лицаря.
— Якщо я вірно розумію, ви прийшли з приводу вашої поразки.
— Саме так. — Дунк скуштував вина. «Може, у голові припинить гупати.» — Я привів коня, приніс зброю та обладунок. Прийміть їх, а заразом мої вітання з чесною та вправною перемогою.
Пан Утор посміхнувся.
— Тут мені личило б сказати, що ви хоробро билися на герці.
Дункові стало цікаво, чи лицарський звичай велить казати «хоробро», коли маєш на увазі «незграбно, але відчайдушно».
— Дякую за добрість, але…
— Гадаю, ви недочули, пане. Чи не буде з мого боку надто зухвало спитати, як ви взагалі стали лицарем?
— Лицар Арлан з Грошодубу знайшов мене у Блошиному Подолі, коли я там бігав за свинею. Його колишнього зброєносця убили на Червонотрав’ї, тож він потребував когось, аби ходити за конями та чистити кольчугу. Він пообіцяв навчити мене битися списом і мечем та їздити верхи, якщо я служитиму йому. І я пішов служити.
— Чарівна оповідка… хоча на вашому місці про свиню я б не згадував. І де ж цей ваш Арлан з Грошодубу зараз, прошу пана?
— Помер. Я сам його поховав.
— Зрозуміло. Ви відвезли його додому, до Грошодубу?
— Я навіть не знаю, де той Грошодуб.
Дунк ніколи не бував у Грошодубі старого лицаря. Пан Арлан розповідав про нього не частіше і не охочіше, аніж Дунк про Блошиний Поділ.
— Я поховав його на схилі пагорба лицем на захід, аби він завжди бачив, як сідає сонце.
Складаний стілець загрозливо заскрипів під його вагою.
Пан Утор повернувся до свого крісла.
— В мене є власний обладунок і кращий кінь, аніж у вас. Навіщо мені стара заморена шкапа, а на додачу мішок побитого іржавого заліза?
— Обладунка скував майстер Баш-Булат, — розсердився Дунк. — Яйк добре про нього дбав. На кольчузі немає ані плями іржі, уся криця добра та міцна.
— Міцна, та заважка, — скривився пан Утор, — ще й завелика для звичайної людини. Ви з вашим зростом, Дункане Високий, досить незвичайні. Що до коня, то він застарий, аби їздити, і зажорсткий, аби з’їсти.
— Грім уже не такий молодий, — погодився Дунк, — і обладунок в мене важкуватий, правду кажете. Але ж його можна продати. У Ланіспорті чи Король-Березі є безліч ковалів, які заберуть його в вас із рук.
— За десяту частину ціни, якщо пощастить, — мовив пан Утор, — і то тільки на переплав. Ні. Я хочу нового срібла, а не старого заліза. Доброї монети королівського карбу. То ви бажаєте викупляти свою лицарію, чи ні?
Дунк покрутив келиха з вином у руках, хмурніючи чолом. Келих був чистого срібла, викладений по краю маленькими золотими равликами. Вино теж було золоте і добряче паморочило голову.
— Якби ставалося, як бажалося, то радо викупив би. От тільки…
— …давно у тому гамані не буцались два олені, так?
— Якби ж ви… з вашої ласки… позичили мені мого коня та обладунок, я б виплатив викуп потім. Щойно знайшов би гроші.
Слимака це розвеселило.