«Не витримав прощання з Громом», вирішив Дунк. «Мабуть, знову сидить у наметі з книжками.»
Але малий не знайшовся і там. Книжки лежали гарним стосиком коло постелі Яйка, та самого хлопця не було й знаку. Дунк відчув: сталося щось недобре. Яйк не мав звички тікати кудись без дозволу.
За кілька кроків двоє сивих бувалих стражників пили ячмінне пиво коло смугастого шатра.
— …та крутив я їх знаєш на чому, одного разу мені досить, — бурмотів один. — Коли сонце сходило, трава була іще зелена, а як заходило…
Він замовк, бо другий стражник пхнув його ліктем, і тоді тільки помітив Дунка.
— Чого вам, пане?
— Чи не бачили ви мого зброєносця? Його ще кличуть Яйком.
Чолов’яга почухав сиву щетину під одним вухом.
— Знаю такого. Волосся на голові менше, ніж у мене, а язик довший за трьох таких, як він сам. Інші хлопці трохи його повозюкали, але теє було минулої ночі. З тих пір не бачив, перепрошую пана.
— Мабуть, налякався, — мовив другий стражник.
Дунк кинув на нього похмурий погляд.
— Якщо повернеться, скажіть йому, щоб чекав тут.
— Еге ж, пане. Скажемо.
«Може, побіг дивитися двобої, та й усе.» Дунк закрокував назад до поля. Проходячи повз стайні, він натрапив на пана Глендона Пала, який вичісував справного гнідого огиря.
— Чи не бачили ви Яйка? — запитав його Дунк.
— Пробігав тут нещодавно. — Пан Глендон видобув з кишені морквину і згодував її коневі. — Подобається мій новий кінь? Князь Костян прислав зброєносця з викупом за нього, та я сказав, щоб залишив золото собі. Я сам на ньому їздитиму.
— Його вельможності це не сподобається.
— Його вельможність стверджували, що я не маю права малювати вогняну комету на своєму щиті. Вони сказали, що моїм знаком має бути калина з дуплом. Тому його вельможність тепер з горя можуть самі себе в дупло відчухати.
Дунк не міг не посміхнутися. Він теж їв з того столу, давився тим самим гірким хлібом з рук Ясного Принца та пана Стефона Фосовея. Тому відчув приязнь до молодого норовливого лицаря. «Звідки мені знати — може, й моя мати була шльондра.»
— Скільки ж ви виграли коней?
Пан Глендон здвигнув плечима.
— Та я вже лік втратив. Мортімер Гребеняк ще й досі мені коня винний. Сказав, що радше з’їсть, аніж дозволить якомусь хвойдиному вилупкові на нього сісти. А лати побив келепом, перш ніж віддати мені. Наробив у них дірок. Та може, за метал ковалі щось дадуть.
Він здавався радше засмученим, аніж розлюченим.
— Біля того… заїзду… де я виріс, була стайня. Я там служив іще малим. Коли тільки міг, виводив коней покататися, поки їхні власники… відпочивали. Я завжди мав хист до коней. Румаки, тяглові, мисливські, бойові… я на всяких попоїздив. Навіть на дорнійському піщаному. Один старий навчив мене робити списи. Я гадав: от покажу, який я до усього здатний, і мене визнають за сина свого батька. Але ж не визнали. Навіть зараз. Не хочуть визнати, та й годі.
— Дехто не визнає ніколи, — відповів Дунк. — Хоч би як ви пнулися. Інші… ну, не всі однакові. Я стрічав і добрих людей.
Він хвильку подумав.
— Після турніру ми з Яйком рушимо на північ. Аби служити Зимосічі, битися за Старків проти залізняків. Ви б могли поїхати з нами.
Пан Арлан завжди казав, що північ — то цілий окремий світ. Там ніхто, мабуть, і не чув про Янку-Копійчанку та Лицаря Дуплястої Калини. «Там ніхто з тебе не кепкуватиме. Тебе знатимуть за твоїм клинком і списом, судитимуть так, як ти того вартий.»
Пан Глендон кинув на нього підозріливий погляд.
— Навіщо мені воно? Чи ви кажете, що я маю втекти і заховатися?
— Та ні. Я просто подумав… краще два мечі, аніж один. Дороги вже не такі безпечні, як раніше.
— Воно-то так, — пробурчав хлопець, — але батькові колись обіцяли місце у Королегвардії. Я вимагатиму для себе те біле корзно, якого він так і не вдяг.
«Ти його отримаєш з таким самим успіхом, як я», подумав Дунк. «Ти народився від табірної дівки, а я виповз із покидьків Блошиного Подолу. Таких, як ми, королі не шанують.» Проте хлопцеві сувора правда навряд чи припала б до смаку. Тож натомість Дунк мовив:
— Гаразд. Тоді сили вашій правиці, пане.
Він відійшов лише кілька кроків, коли пан Глендон покликав услід.
— Пане Дункане, зачекайте. Я… мені не слід було грубіянити. Матінка казала: не буває лицаря без шляхетного поводження.
Хлопець, здавалося, ледве добирає слова.
— До мене після останнього герцю приходив князь Пик. Запропонував служити у Зорешпилі. Сказав, що насувається така буря, якої Вестерос не бачив ціле покоління. Сказав, що потребує багато мечів та людей, які вміють їх тримати. Вірних людей, що вміють коритися наказам.