Він видав губами непристойний звук.
— Кровокрук посадив короля Аериса на Залізний Трон, але чи надовго? Аерис слабкий та хворобливий, а коли помре, то спалахне кривава чвара за корону між князем Водограєм та принцом Маекаром. Правиця проти спадкоємця, ой леле…
— Ви забули принца Раегеля, друже, — м’яко заперечив пан Майнард. — Наступним у черзі до трону стоїть Раегель і його діти, а не Маекар.
— Принц Раегель не сповна розуму. Я не бажаю йому зла, та однак йому жити не судилося, а заразом і його близнюкам. Чи їм не однаково, від чого померти: від Маекарової булави або від Кровокрукового ворожбитства?
«Рятуйте нас, Семеро», подумав собі Дунк, почувши гучний пронизливий вереск Яйка.
— Принц Маекар — рідний брат принца Раегеля! Він любить свого брата і ніколи не заподіє зла ані йому, ані його дітям!
— Сиди тихо, малий, — гарикнув на нього Дунк. — Панство не питало твоєї думки.
— А я її казатиму, коли схочу!
— Ні, не казатимеш, — заперечив Дунк. «Довгий язик колись зведе тебе у могилу. А заразом і мене.» — Гадаю, солонина вже досить розмокла. Дай-но по смужці нашим друзям, хутко.
Яйк зачервонівся, і на якусь мить Дунк налякався, що малий почне скозуватися. Та натомість він тільки спохмурнів, хоч і кипів так, як тільки здатен кипіти хлопчик одинадцяти років.
— Воля ваша, пане, — відповів Яйк і занишпорив на дні Дункового шолома. Виблискуючи голеною головою у червоному світлі багаття, він узявся роздавати солонину присутнім.
Дунк вхопив свій шматок і вчепився зубами. Після вимочування солонина стала нагадувати замість дерева шевську шкіру, тільки й того. Він узявся смоктати з одного кутка, смакуючи сіль і намагаючись не думати про печеного вепра у корчмі, що тріщав на рожні та капав салом.
Темрява густішала, з озера налетіли гедзі та комарі. Гедзі взялися надокучати коням, а комарам більше смакувала людська кров. Аби врятуватися, довелося підсісти до багаття і ковтати дим. «Закоптять або з’їдять», похмуро думав собі Дунк, «розкішний вибір». Він почухав руки і підсунувся до вогню. Міх з вином, кислим та міцним, скоро знову пішов по колу. Дунк зробив добрячий ковток і передав міха далі, а тим часом Кіт з Мрячної Пустки завів оповідку про те, як врятував життя пана з Лихомостя за часів повстання Чорножара.
— Тут падає хорунжий князя Армонда, я зіскакую з коня, а навколо, значить, самі зрадники…
— Гей, пане, — раптом покликав Глендон Пал, — що то були за зрадники?
— Та вояки Чорножара, хто ж іще.
Вогонь блимнув на криці у руках пана Глендона. Віспини на обличчі спалахнули червоним, як відкриті рани, а кожна жила напружилася, мов тятива арбалету.
— Мій батько бився за Чорного Дракона.
«Знову те саме». Дунк пирхнув. «За Червоного чи за Чорного?» — не личить питати таке в добрих людей. Одна біда з того.
— Я певний, пан Кайл не хотів образи вашому батькові.
— В жодному разі, — підтвердив пан Кайл. — Це все байки давно минулих днів. Червоний Дракон, Чорний Дракон… Чого нам сваритися через теє, хлопче? Ми тут усі — братчики зацного заплотного братства.
Пан Глендон зважив слова Кота. Здавалося, він пробував зрозуміти, чи з нього не глузують.
— Даемон Чорножар не був зрадником! Старий король віддав меча саме йому, бо побачив у Даемоні справжню шляхетність, хоч той і народився байстрюком. Інакше чого б він вклав клинка Чорножар до руки Даемона замість Даерона? Король хотів віддати йому і престол теж. Бо Даемон був більш вартий корони.
Впала тиша. Дунк чув тихе потріскування багаття, відчував, як шиєю лазять комарі. Він ляпнув по них долонею і зиркнув на Яйка, бажаючи понад усе, щоб той мовчав.
— Я був малим хлопчиною, коли на Червонотрав’ї сталася битва, — мовив Дунк, коли ніхто більше не знайшов слів, — але потім служив зброєносцем лицареві, який бився за Червоного Дракона, і вже лицарем присягав панові, що бився за Чорного. За обидва боки стояло багато хоробрих та гідних вояків.
— Так, хоробрих і гідних, — примирливо пробурмотів Кайл-Кіт.
— А були й великі звитяжці. — Глендон Пал повернув щита, і всі побачили змальований на ньому знак: червоно-жовту вогняну комету на соболино-чорному полі. — В мені тече кров одного такого.
— То ви син Вогнепала, — раптом мовив Яйк.
Вперше усі побачили, як пан Глендон посміхається.
Пан Кайл-Кіт роздивився хлопця ретельніше.
— Як таке можливе? Скільки вам років? Та ж Квентин Пал загинув…
— …коли я ще не народився, — закінчив пан Глендон. — Але у мені він ожив знову.