— До того ж переможці двобоїв отримують викупи, — мовив пан Утор, вичищаючи зсередини свого буханця, — а ще я чув, що люди ставлять чималі заклади. Пан Маслоплав сам легковажити грошима не любить, але серед його гостей є завзяті гравці.
Тільки-но він це сказав, як під сурми з балкону музик у дверях з’явився сам пан Амброз Маслоплав. Дунк звівся на ноги разом з усіма, поки Маслоплав вів візерунчастими мирійськими килимами до помосту за руку свою нову дружину. Дівчині було п’ятнадцять років, і вона щойно розквітла. Її вельможному чоловікові було п’ятдесят, і він щойно овдовів. Щоками вона була рум’яно-рожева, він — посірілий. Обрядова кирея молодої, вишита зеленим, білим та жовтим, волочилася за нею і видавалася такою жаркою та важкою, що Дунк дивувався, як вона взагалі її тягне. Пан Маслоплав теж видавався жарким та важким. Його ріденьке солом’яне волосся спадало нижче від дебелих щелеп.
Батько нареченої крокував одразу за нею, ведучи за руку свого малого сина. Князь Фрей з Переїзду був стрункий чоловік у ошатному синьо-сірому вбранні, а його спадкоємець — хлопчик чотирьох років з крихітним підборіддям і шмаркатим носом. Наступними йшли пани Костян та Різлей з панями дружинами, дочками пана Маслоплава від першого шлюбу. Далі з’явилися дочки Фрея зі своїми чоловіками. Пройшов пан Гормон Пик, пани Рідколіс та Шевний, а слідом різні дрібні господарі та земельні лицарі. Серед них Дунк помітив Яна Скрипаля та Алина Глушняка. Пан Алин, здавалося, був напідпитку, хоча бенкет ще й не починався.
Коли вони нарешті всілися на помості, високий стіл виявився так само переповнений, як і лави унизу. Пан Маслоплав із нареченою сиділи на пухких подушках, покладених на подвійному престолі з визолоченого дубу. Решту розсадили по високих кріслах із примхливо різьбленими поручнями. На стіні позаду них із крокв звисали дві величезні корогви: подвійні башти Фреїв, сині на сірому, та зелено-біло-жовті хвилі Маслоплавів.
Проказати першу здравицю випало князеві Фрею.
— За короля! — виголосив він коротко і просто.
Пан Глендон простяг свого келиха над балійкою з водою. Дунк цокнувся з ним, паном Утором і рештою сусідів. Усі випили.
— За пана Маслоплава, нашого щедрого хазяїна! — запропонував Фрей наступну здравицю. — Хай Батько дарує йому довге життя і багато синів.
Знову випили.
— За пані Маслоплав, юну прекрасну діву, мою дорогу донечку! Хай Матір дарує їй плодючість. — Фрей посміхнувся до молодої. — Я хочу онука ще в цьому році. А ще краще мене втішать близнюки. Отже, дорогенька, цієї ночі добре збивайте масло разом зі своїм чоловіком!
Сміх загримів під кроквами, і гості перехилили ще по чарці. Вино було міцне, червоне, солодке.
Далі князь Фрей мовив:
— А тепер вип’ємо за Правицю Короля, князя Бріндена Водограя. Нехай лампадка Стариці освітить йому шлях до мудрості!
Він підняв золотого келиха і випив разом із паном Маслоплавом, його нареченою та рештою гостей на помості. Нижче солі пан Глендон перекинув келиха і вилив його на підлогу.
— Прикре марнування доброго вина, — зазначив Майнард Бросквин.
— Я не питиму за братовбивцю, — мовив пан Глендон. — Князь Кровокрук — ворожбит і байстрюк.
— Народився він байстрюком, — погодився пан Утор, — але ж ясновельможний батько взаконив його на смертному одрі.
І він випив до дінця, як і пан Майнард, і багато інших у палаті. Та майже стільки ж людей поставили келихи, не пивши, або й перекинули їх, як зробив Пал. Дунк відчув обтяжливу вагу келиха у руці. «Скільки очей має пан Кровокрук?» — питала загадка. — «Тисячу, і ще одне.» Здравиці лунали одна за одною; їх проказував то князь Фрей, то хтось інший. Випили за молодого князя Таллі, зверхнього володаря над Маслоплавом, який знайшов собі привід не їхати на це весілля. Випили здоров’я Лео Довгого Шпичака, князя Вирію, який, за чутками, нездужав. Випили за пам’ять відважних мертвих. «Так» — подумав Дунк, згадуючи. — «Радо вип’ю за них.» Пан Ян Скрипаль проказав останню здравицю:
— За моїх хоробрих братів! Я певен, вони зараз усміхаються до нас.
Дунк не мав наміру стільки пити, бо ж назавтра починалися двобої. Але келихи наповнювали до кожної здравиці, а в нього раптом прокинулася чималенька спрага. «Ніколи не відмовляйся від келиха вина чи рогу пива» — казав йому колись пан Арлан, — «бо наступного можеш скуштувати аж за рік». «Нечемно було б не випити за молоду та молодого» — сказав він собі, — «а не випити за короля та його Правицю ще й небезпечно, коли навколо самі незнайомці».