Коли місто залишилося далеко позаду, Дунк прочистив горло й мовив:
— Недобре це — різати голову божій людині. Що він такого зробив? Патякав язиком, та й усе. Слова — то вітер.
— Деякі слова — вітер. А деякі — зрада.
Яйк був худий, мов тріска — самі ребра та лікті — але язикатий, як сім дідьків.
— Кажеш, наче справжній принцик.
Яйк на «принцика» ображався, а Дунк і раденький бував.
— Може, пане, він і септон, але у проповіді збрехав. Посуха — то не провина пана Кровокрука. І Велика Весняна Пошесть теж.
— Може, й так. Але якщо відрізати голови усім дурням і брехунам, то матимемо пів-Семицарства порожніх міст.
II
За шість днів по тому від дощу лишилися самі спогади.
Дунк зняв сорочку, щоб погрітися під літнім сонечком. Коли налетів легенький вітерець — прохолодний, свіжий і запашний, як подих красної діви — він аж зітхнув полегшено і оголосив:
— Вода. Чуєш, пахне? Озеро вже недалеко.
— Мені пахне тільки Маестер, пане. Чи то пак, смердить.
Яйк з усієї сили смикнув за мулів повід, бо Маестер за своїм звичаєм миттю зупинився пожувати придорожньої травички.
— На березі озера є старий заїзд. — Дунк зупинявся там, коли служив зброєносцем при старому лицареві. — Пан Арлан казав: там варять добре темне пиво. Може, скуштуємо, поки чекатимемо на перевіз.
Яйк кинув на нього погляд, повний надії.
— До вечері скуштуємо, пане?
— Якої ще вечері?
— Печеного м’ясива, — відповів хлопець. — Смаженої качки. Та хоч миски кулешу. Що подадуть, пане.
Останній раз вони їли гарячу страву три дні тому, а з тієї пори живилися паданками та смужками старої солонини, твердішої за кору. «Непогано було б набити кендюха чимось поживнішим, перш ніж вирушати на північ. До тієї Стіни шлях неблизький.»
— А якби ж іще й переночувати… — докинув Яйк обережно.
— Може, панич перини бажають?
— Виспався б і на соломі, пане, — ображено буркнув Яйк.
— В нас срібла катма, щоб по корчмах розкошувати.
— Маємо двадцять два шеляги, три зірки, одного оленя і той старий уламок граната, пане.
Дунк збентежено почухав вухо.
— Я гадав, ми маємо два срібняки.
— Мали два, поки ви не купили намета. Лишився один.
— А не матимемо жодного, як почнемо спати за гроші у заїздах. Воно тобі треба: начіпляти бліх з постелі після якогось котолупа? — Дунк пирхнув. — Мої власні не дуже мирять з чужими. Поспимо й під зірками.
— Зірки гарні, — погодився Яйк, — але земля твердувата, пане. Кортить, бува, підкласти під голову подушку замість чобота.
— На подушках хай принци сплять.
Ліпшого за Яйка зброєносця годі було й бажати, але час від часу в ньому прокидалася ясновельможність. «А ти б краще не забував, що в малому тече драконяча кров.» У Дункові ж текла жебрацька… як йому зазвичай торочили у Блошиному Подолі, коли не обіцяли, що як виросте, то напевне потрапить на шибеницю.
— Може, на пиво та гарячу вечерю я б нашкріб, але на постіль точно не дам. Ще треба чимось заплатити за перевіз.
Останнього разу, коли він перетинав озеро, перевізник узяв із нього кілька мідяків. Але то було шість років тому, ба навіть сім. З тієї пори усе подорожчало.
— Ну, — мовив Яйк, — переїхати можна і чоботом.
— Не можна, — заперечив Дунк, — обійдемося без чобота.
Чобіт міг накликати біду. «Підуть чутки. Люди полюбляють пліткувати.» Його зброєносець недарма ходив лисий: Яйк мав волошкові очі старої Валірії та волосся, що сяяло пасмами битого золота, переплетеного зі сріблом. Для нього відростити волосся — все одно що почепити на груди герба з триголовим драконом. На Вестеросі настали тривожні часи, у які ліпше не спокушати долю.
— Ще раз згадаєш про свій клятий чобіт — такого ляща дам у вухо, що перелетиш через те озеро.
— Я б краще переплив, пане.
На відміну від Дунка, Яйк умів плавати дуже добре. Раптом хлопець крутнувся у сідлі.
— Пане! Хтось їде шляхом позаду нас. Чуєте коней?
— Я не глухий. — Дунк ще й пилюку бачив. — Великий загін, до того ж поспішає.
— Гадаєте, то розбійники?!
Яйк звівся на стременах, радше збуджений, аніж зляканий. Така вже в малого була вдача.
— Так галасують на дорозі не розбійники, а вельможні пани з почтом.
Дунк смикнув за руків’я меча, щоб перевірити, як виходить з піхов клинок.
— А от нам краще заховатися обіч дороги. Хай їдуть собі. Пани бувають різні.