— Що в тебе з губою?
— Побився, пане.
— Ану дай подивлюся.
— Та нічого, тільки трохи кровило. Я змастив вином.
— З ким ти бився?
— З іншими зброєносцями. Вони казали…
— Байдуже, що вони казали. Що я тобі казав?
— Припнути язика і не спричиняти клопоту. — Малий торкнувся розбитої губи. — Але вони назвали мого батька братовбивцею.
«Він справді братовбивця, хлопче, хай і не зумисний.» Дунк сто разів казав Яйкові не брати подібні слова до уваги. «Ти ж знаєш правду. Цього досить.» Вони чули одне й те саме усюди: у корчмах і поганючих шинках, навколо табірних вогнищ у лісі та степу. Уся держава знала, як принц Маекар булавою розтрощив голову Баелорові Списоламу на Ясенбродській луці. Балачки про лихий намір були неминучі.
— Ну то й назвали. Бо не знали, що принц Маекар — твій батько. Інакше б мовчали.
«В очі мовчали б. А за спиною — патякали б досхочу.»
— То що ти сказав тим зброєносцям, замість припнути язика?
Яйк зіщулився.
— Що принц Баелор загинув випадково, і що принц Маекар любив свого брата. А тоді зброєносець пана Аддама пожартував, що принц залюбив брата аж до смерті, а зброєносець пана Малора — що й іншого брата Аериса залюбить так само. Отоді я його і тріснув. Добряче тріснув.
— От би тебе добряче тріснути. Щоб на додачу до губи ще й вухо напухло. Твій батько саме так би й вчинив, якби був тут. Гадаєш, принцові Маекару потрібен такий захисник його честі? Що він казав тобі, коли відсилав зі мною?
— Вірно служити вам зброєносцем, не уникати ніякої роботи, терпіти всякі негаразди.
— А ще?
— Коритися законам короля, правилам лицарства і вашим наказам.
— А ще?
— Голити або фарбувати волосся, — неохоче продовжив малий, — нікому не казати свого імені.
Дунк кивнув.
— Скільки ж вина випив той хлопець?
— Він пив ячмінне пиво.
— Бачиш? То ячмінне пиво балакало, а не він. Слова — то вітер, Яйку. Хай собі летять мимо.
— Деякі слова — то вітер. А деякі — зрада. — Що не кажи, а хлопець умів стояти на своєму. — Це зрадницький турнір, пане.
— Хіба тут самі зрадники? — Дунк заперечливо хитнув головою. — Та якщо навіть і так, їхня зрада сталася дуже давно. Чорний Дракон мертвий, а ті, хто йому служив, повтікали або отримали прощення. Та й неправда це. Он сини пана Маслоплава билися за обидві сторони.
— Ну то він — напівзрадник, пане.
— Радше був ним шістнадцять років тому. — Дункова легковажна зухвалість, викликана вином, розвіялася. Тепер він почувався роздратованим і майже тверезим. — Розпорядником забави є управитель пана Маслоплава на ймення Звитух. Знайди його та запиши мене. Стій, ні… справжнє ім’я казати не треба.
У такому великому та шляхетному товаристві хтось легко міг пригадати пана Дункана Високого з Ясенбродської луки.
— Запиши мене як Лицаря Шибениці.
Простий люд полюбляв, коли на турнірі з’являвся таємничий лицар.
Яйк обережно торкнувся пальцем розпухлої губи.
— Перепрошую, пане. Як Лицаря Шибениці?
— За малюнком на щиті.
— Гаразд, але ж…
— Роби, що кажуть. Ти вже досить начитався для цієї ночі.
І Дунк загасив свічку, прищипнувши її великим та вказівним пальцями.
IX
Сонце зійшло гаряче, важке, невмолиме.
Від білих стін замку піднімалися тремтливі хвилі спекоти. Повітря пропахло випаленою землею і пошматованою травою. Жоден подих вітру не ворушив біло-жовто-зелені корогви над цитаделлю та брамною баштою. Грім дуже непокоївся; Дунк його таким і не пам’ятав. Поки Яйк затягував попругу, кінь теліпав головою з боку в бік і навіть шкірив на малого свої добрячі зуби.
«Спекотно» — подумав Дунк, — «і людям, і коням». Такі вже вони, бойові коні — лагідний норов не про них. «А в цю спеку і самій Матері урвався б терпець.»
Посередині двору бійці почали чергову сутичку. Пан Гарберт виїжджав на золотистому румаку в чорних ладрах з червоно-білими зміями дому Пужел; пан Франклин — на гнідому коні у сірому шовковому чабраку з баштами-близнюками дому Фрей. Коли вони з’їхалися, червоно-білий спис розколовся чисто навпіл, а синій вибухнув трісками, але жоден лицар не впав з сідла. З глядацького помосту та від стражників на замкових мурах почулися вітання з оплесками, але короткі, ріденькі та мляві.
«Спека не дає й гукати як слід.» Дунк витер піт з лоба. «І битися не дає.» У голові неначе довбиш у котли гупав. «Дайте мені виграти цю сутичку, тоді ще одну, і з мене досить.» Лицарі розвернули коней на кінцях поля і відкинули рештки списів — четвертої зламаної пари. «З яких три — зайві.» Дунк відкладав власне узброєння так довго, як тільки міг, але відчував, що спіднє вже прилипло до шкіри. «Просякнути потом — то ще не найгірше» — сказав він собі, пригадуючи, як залізняки ринули через борт «Білої панни». До вечора того дня він просяк кров’ю з ніг до голови.